Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Джекі помітила його сторожкий погляд, але простягнула руку. Галь акуратно стиснув її долоню й уклонився, а тоді жестом запросив їх увійти.

Кабінет леобурзького чиновника був на першому поверсі — простора зала з оксамитовими червоними портьєрами, столом для перемовин і секретером. У кутку розташовувався робочий куточок, а поруч на столі була розстелена дивовижна мапа Українського Королівства. Кордони країни проступали над папером залізним частоколом, а міста видавалися іграшковими — крихітна вінницька ратуша цокала годинником на башті, над Одесою тріпотів малесенький жовто-блакитний прапорець, а між Львовом і Житомиром катався мініатюрний паротяг. Україна була мов жива. І столиця її була аж ніяк не Вінниця — короною був увінчаний Київ, який перебував під владою Російської Імперії по той бік Нейтральної зони — величезного рубця з залізними зубами, що розділяв українські землі. Неподалік Києва, на правому березі Дніпра, розташовувався Леобург.

Джекі присіла в крісло поруч з мапою, Данило сів біля неї. Давид став спиною до вікна.

— У нас обмаль часу,— Галь уперся кулаками в стіл.— Прошу вибачення за поспіх, ви, певно, втомилися з дороги...

— Пане Галь,— урвала його Джекі.— Чому ви нам допомагаєте?

Представник Леобурга насупився і стиснув губи.

— Тому що...— він зам’явся.— Гадаю, ви ставитеся до мене з певною недовірою, адже на посаду мене призначив Оздемір. Ви маєте на те повне право. Скажу так: я повністю поділяв погляди вашого батька на будівництво держави, але вважаю ту катастрофу, яка спіткала Леобург, наслідком його злочину.

У кімнаті запала мовчанка, Галь висунув шухлядку і дістав звідти газету.

— Август Яблонський, як і всі ми, не мав права залишати Леобург без уваги. В нашому місті виріс монстр, а ми продовжували жити лише своїми турботами,— він показав Джекі передовицю з її зображенням з мітингу на Михайлівській.— «Леобург помер... Так, ми, саме ми занапастили свою останню обитель. Я прошу вибачення у всіх вас від імені мого батька, Августа Тадеуша Яблонського. Але я маю виправити його помилку». Ось що я прочитав у «Wiener Zeitung», ось чому я з вами.

Джекі кивнула. Стаття Зінкевича, хай там як, таки допомогла їм.

— Що це за екіпажі біля під’їзду Малопольського Князівства? — задумливо мовив Давид.

— До Вінниці прибули міністр закордонних справ і кілька делегатів з краківського Сойму. Також тут є міністри Дунайських князівств і делегація з Троїстого Балтійського союзу. Всі вони чекають на ваш виступ у Соймі сьогодні ввечері. Унікальна можливість!

— А король? — Джекі зашарілася, почувши власний хрипкий від хвилювання голос.— Мені казали, що ви влаштуєте зустріч.

— О так,— Галь заклав руку за спину і виструнчився, ніби король раптом з’явився в кімнаті.— Його величність Болеслав приділив нам час у своєму щільному графіку. В цьому я не мав сумнівів, адже Українське Королівство одним з перших визнало суверенітет Леобурга. Я домовився про аудієнцію о п’ятій.

Що?! Джекі глипнула на золотистий циферблат величезного підлогового годинника й похолола.

— За пів години?! То я... я... так скоро?

— Так, і тому я хотів сказати кілька слів, перш ніж ви поїдете до резиденції,— представник Леобурга почепив на ніс круглі окуляри на золотому ланцюжку.— Становище короля нині не найсприятливіше. Партія його супротивників у Соймі значно посилилася. Болеслав вважає, що за допомогою перемовин і союзів існує можливість якнайдовше стримувати войовничий настрій Австро-Боснії, і, слід визнати, йому досі це майстерно вдавалося — в Україні панував мир. Він боїться втратити рятівний нейтралітет, тому навряд чи піде на пряму військову допомогу Леобургу, щоб не накликати гнів іншої імперії — Російської...

— Але про що мені тоді з ним говорити? І... якою мовою?

— О, ви майстерно виголошуєте промови, пані Агнесо,— усміхнувся Нандор Галь.— Якщо вам не вдасться переконати його величність, можливо, до вас дослухається Сойм. Що ж до мови, король — колишній офіцер австрійського ландверу. Він блискуче володіє німецькою.

Ще й німецькою. Вона ж затинатиметься через слово! Джекі судомно втягнула повітря. Клятий корсет, у ньому геть неможливо дихати. Ще кілька хвилин — і вона зомліє та гепнеться на підлогу.

— Шкода, що коронний гетьман нині виїхав на військовий вишкіл,— зітхнув Галь.— Можливо, розмова з ним була б ще продуктивнішою. Свого часу Ярошенко був капітаном армії Російської Імперії і добре знає загрозу, яку та собою являє. Але, даруйте, я зробив усе, що міг.

— Дякую,— Джекі заплющила очі, в голові паморочилося.

— Не хвилюйся, Агнесо,— хрипко промовив Данило, і це прозвучало геть невтішно.— Ти впораєшся.

Три, два, один...

— Їдьмо,— Джекі підвелася з крісла.

...Серце гупало в скронях. Джекі вийшла з екіпажа перед величним порталом з мармуровими колонами, поруч з якими вона почувалася піщинкою. Під ногами зашурхотів гравій. Данило щось мовив їй на вухо, але дівчина майже не розбирала його слів. Гвардійці відчинили перед нею двері.

— Женю...— (Вона здригнулася, коли Данило назвав її на справжнє ім’я).— Король — це лише посада. Він — звичайна людина. Не бійся. Ну ж бо, з Богом.

І Джекі, інтернатська невдаха, рушила назустріч вінценосній особі.

Внутрішнє оздоблення резиденції було не таке пишне, як сама будівля. В усьому тут відчувалися скромність і стриманість — ані червоного дерева, ані позолоченої ліпнини, хіба що величезна кришталева люстра в холі. Тільки-но Джекі переступила поріг, до неї вийшов чоловік у військовому однострої. Від хвилювання все пливло в неї перед очима — навіть не роздивилася його обличчя, лише зауважила вистрижений за козацькою модою довгий чуб і поголені скроні.

— Його величність чекає на вас,— мовив він німецькою і зробив жест рукою.

За мить Джекі опинилася у просторому світлому кабінеті. Посередині стояв овальний стіл для переговорів, під стінкою — диван і невеличкий секретер. На стіні висіло кілька мап, і Джекі впізнала в обрисах країн Українське Королівство з Нейтральною зоною посередині, Російську Імперію і величезну, розміром з пів континенту, Австро-Боснію. Біля протилежної стіни розташувалася книжкова шафа. Біля самого вікна стояв письмовий стіл, за яким сидів чоловік. На перший погляд, він здався їй худорлявим і непоказним, утім, коли Болеслав підвівся їй назустріч і наблизився, виявилося, що він доволі міцний. Джекі схилила голову в поклоні, а тоді оглянула сухорляву фігуру у військовому кітелі й зупинила погляд на обличчі — вузькому, з запалими щоками, гладенько поголеному. Чуприну король мав світлу, майже білу, а ще білясті брови і світло-сірі очі, з