Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Його син — дурень, — сказала тусиня, — а моя донька — дівчина рідкісної вроди. Самі подивіться — чи він не дурень, коли не тямить на близьких стосунках? — далі тусиня закрила келихом обличчя й схопила молодого туси Вангбо, говорячи йому: — Давай я віддам свою доньку за тебе.

Далі туси Ронггонг, міцно тримаючи туси Вангбо за руку, спитала його:

— Ти ще не бачив моєї доньки?

— Відпусти мене, — відказав їй туси Вангбо, — я бачив твою доньку, і вона дійсно вродилася надзвичайно красивою.

— Чому ж ти відмовляєшся від неї? Хочеш узяти її за дружину — бери, а не хочеш узяти за дружину — побався а нею просто так.

Коли тусиня говорила, вона одним оком, не моргаючи, дивилась на туси Вангбо, а іншим, примруженим, — на туси Мерці. Продовжила вона зовсім уже розгнуздано:

— Усі знають, що мені подобаються чоловіки. Моя донька — така ж.

Мій новий друг туси Вангбо заговорив уже дещо іншим голосом:

— Прошу тебе, відпусти мою руку, мій друг може побачити.

Я лежав на килимі, поклавши голову на коліна однієї з служниць, і дивився на небо. Я думав про те, що мій новий друг збирається зрадити мене. Однак я не відчував болю на душі, тільки боявся, що всі події на тому зупиняться й далі нічого не буде. Я дуже хотів, щоб щось сталося, адже коли так багато туси збираються разом, завжди повинно щось трапитись.

Туси Вангбо дихав важко й напружено.

Гаразд, мій новий друже, думав я про себе, можеш мене зраджувати. Однак небо, мабуть, хотіло мені догодити, інакше Тхарна не з'явилась би раптом у цей час у галереї й не почала б співати. Співала вона протяжно, і її голос линув у височінь — поза хмари й під самісіньке небо. Я не знав, це вона співає для натовпу чи для долини, однак я знав, що з обличчя в неї світиться сама чарівність. Їі існування від самого початку було звабою. Один мудрець сказав, що такі жінки — або вир, або отрута. Звичайно, це було сказане для людей з нормальними розумовими здібностями, такими ж, як у цього мудреця. Вочевидь мене туди не слід включати. Тож я не боявся зради; я тільки думав, чи знайдеться хтось, хто оступиться й упаде в той вир, або хтось, хто, закинувши голову, проковтне солодку отруту. Я крадькома дивився на туси Вангбо: на його обличчі дійсно з’явився такий жах, як буває в людини, яка падає у вир чи тримає перед собою отруту.

Зараз він мав поводиря — ним була моя теща.

— Жінка, яка співає — то моя гарна донька, однак цей дурень не спить із нею в одному ліжку і навіть не живе з нею в одній кімнаті!

Я хотів повідомити їх про те, що джерело, яке робило її жінкою, висохло. Однак я стримав свої вуста.

Туси Вангбо пробурмотів сам до себе:

— О Небо! Як же мій друг міг так вчинити?

— Твій друг? Я не розумію, чому шановні туси вважають його своїм другом? Він же не туси, він же дурень!

Далі тусиня заговорила таким привабливим голосом, як у підлітка, а така привабливість — переконлива сама по собі, незважаючи на зміст висловлювання. Тим більше, якщо зміст — теж звабливий:

— Коли я помру, престол перейде її чоловіку. Але щоразу, коли я згадую, що цей пришелепуватий стане туси Ронггонг, я не можу заснути. І от через те, що я так довго не спала нормально, я постаріла, на моєму обличчі з’явилися зморшки, й чоловікам я вже не потрібна. Однак ти ще такий молодий — як сонце, що тільки-но зійшло на небо.

Я повинен був ще послухати, про що вони говорять, однак заснув, розморений теплим сонячним промінням.

Прокинувся я вже по обіді.

Тусиня холодно посміхнулась, дивлячись на мене, й сказала:

— Хіба ми, всі туси, не твої гості? Чому це ти прямо перед нами засинаєш?

Я хотів вибачитись, однак сказав таке:

— А ти чому не можеш повернутися в свої землі й убити першого-ліпшого, хто раптом засне перед тобою?

— Тільки погляньте, як цей дурень обходиться із своєю тещею, — сказала тусиня. — Він не тямить, наскільки красива його дружина, і не тямить, що теща потребує поваги!

Наступні її слова повинні були стати іскрою, що запалила би полум’я:

— Він хоче, щоб я повернулась додому? Так я не поїду! Він же сам мене запросив! І всіх нас запросив! Для цього він повинен був мати якусь справу, інакше — то його велика провина, що він знічев’я відволік нас, туси, від