Читати книгу - "Щит і меч"

Надвечір група розмістилася у вантажній машині, строго дотримуючись усіх правил звичайною конвоювання в'язнів.

Зубов у формі есесівця сів у Вайсову машину. Місце поруч з шофером Пташеком зайняв одягнений у форму гестапівця парашутист Мєхов, призначений бути особистим Йоганновим охоронцем.

Зовнішня охорона, тільки-но Вайс пред'явив документ абверу, без перешкод пропустила машину за фортечну стіну…

Операція пройшла, як і було задумано.

Йоганнові запам'яталось відкинуте назад обличчя врятованої ним Ельзи на чорній цератовій подушці коляски мотоцикла. Худеньке, виснажене, безкровне, воно, після всіх мук, які витерпіла Ельза, виражало тільки втому. І волосся світле, гладенько зачесане, а по пухнасте, яскраво-рудо-бронзове, зухвало начесане, як колись.

Сильні руки Мєхова, в саднах і синяках, лежали на рулі. З-за широких халяв з чобіт стирчали запасні касети до автомата, а з незастебнутої шкіряної сумки для інструменту виглядав вибухопакет великої руйнівної сили, більшої, ніж протитанкова міна.

Слід гадати, Мєхов щасливо довезе Ельзу на місце. А потім її перекинуть через лінію фронту, і не буде більше зв'язкової Ельзи, і стане вона — ну, як її звуть? — Лена, Ліза, Надя, Настя, Ксеня чи Катерина?

Зустрінуться вони колись на вулиці і пройдуть мимо, не пізнають одне одного. Що ж, можливе й таке…

Вайс з Водицею відходили останні.

Водиця, високий, худий, як і Пташок, але, на відміну від нього, чорнявий як смоль, був родом з Югославії. Серед товаришів Зубова він вважався найхоробрішим. Тому Вайс старався не спускати його з ока і до останньої хвилини хотів тримати його при собі.

Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур.

У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан».

У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників.

З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді.

Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст.

— Ну тоді заприсягни мені як комуніст, — попросила Ельза.

Водиця печально розвів руками:

— Але я не член партії…

— Ну тоді пам'яттю батька і братів.

Водиця замислився, потім промовив зажурено:

— Ні, не можу. — Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: — Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан.

Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба.

— Поглянь, як гарно! — не стримався Вайс.

Водиця похмуро похитав головою.

— Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно.

Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.

На світанку Вайс був уже в Варшаві.

Багатий панський особняк, що стояв у глибині саду на Маршалковській, був своєрідним готелем для старших абверівських офіцерів, які прибували до Варшави у відрядження. Відомо, що справжнє службове становище розвідника часто визначається не його чином і навіть не посадою, а тим завданням, яке на нього покладається. Найчастіше — зв'язками з вищими колами і місцем, що посідає розвідник у цих колах. Тому одержання кімнати в цьому секретному абверівському готелі залежало не стільки від того, що стояло у службовому посвідченні співробітника абверу, скільки від того, як він тримався з комендантом, що сидів за столиком для куріння у вестибюлі.

Комендант був у цивільному — такий собі напівпортьє-напівсищик. Він навіть не розкрив поданого йому посвідчення. Постукуючи твердим корінцем по столу, мило всміхаючись, запитав, звідки Вайс приїхав.

Вайс у свою чергу ласкаво запитав коменданта, чи подобається йому Піцца, і запропонував:

— Якщо подобається, вважатимемо, що я приїхав з цього чудесного містечка. — І одразу суворо, вже без усмішки попередив: — Про мій приїзд доповісте майорові Штейнгліцу не раніше, ніж я прийму ванну, приведу себе до порядку і побачуся з гером Лансдорфом. Він питав про мене?

Комендант розкрив Вайсове посвідчення.

— Голубчику, — докірливо сказав Вайс, — гер Лансдорф міг забути, що там написано, можливо, він поцікавиться тільки, чи не запитував про нього хтось із його друзів. Адже так?! — Переможно глянувши на коменданта, кинув подбало: — Так от, після того, як ви проведете мене в мою кімнату, можете повідомити герові Лансдорфу, що я вже питав про нього.

Йоганн так уперто прагнув потрапити до цього готелю, бо хотів застати тут своїх начальників і встигнути поговорити з ними у позаслужбовій обстановці — вона завжди спонукає до щирості.

Упокорений Вайсовою владною самовпевненістю, комендант наказав служителю провести його, гадаючи,