Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

З-за кущів на дорогу вистрибнуло щось. Зростом з великого віслюка, на потужних звіриних лапах, порослих густою чорною шерстю. Витягнута морда і три довгі хвости, які звивалися зміями, ширяючі в повітрі. На кінці кожного – отруйне жало.

– Ютара, припини лякати. Покажи свою сутність.

Але звір лише вишкірився і почав підійматися на задні лапи. Почувся грізний рик.

– Ю, припини! Ну?!

Але звір, здавалося, не чув Германа. Хвости загрозливо підійнялися. Ну й нічка!

– Це Ютара? – почувся збоку переляканий голос Вальдека.

– Іди в гуртожиток, – не відриваючи погляду від звіра, відповів Герман. – Іди геть, хлопче!

Але Вальдемар як загіпнотизований дивився на вірану.

– Ю, ти – хороша, – почав він.

– Вона тебе вже не чує! – з гіркотою в голосі сказав Гера. – Біжи!

Звір блиснув бурштиновими очима і переключився на Вальдека.

– Дурень, біжи звідси!..

Герман не встиг відштовхнути Дикого. Вальдек швидко позадкував, перечепився і впав. Вірана немов чекала цього. Один потужний стрибок. Я кинулася на допомогу одногрупникові, але мене різко відштовхнув Герман, тримаючи в руці вогняний батіг, яким одразу ж вдарив Ютару. Звір заричав. Зашипіло, двором поплив запах паленої шерсті.

– Вальдек, біжи!.. – закричала вже я.

Але було пізно. Бідолаха встиг лише прикритися рукою і закричати. Звір навис над ним і вчепився в горло. Вальдек здригнувся, подавився криком і затих. Герман з усієї сили тричі вдарив звіра. Паленим запахло сильніше, до запаху шерсті домішався запах паленої шкіри.

Від власного крику я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то опинилася в ізоляторі. Наді мною схилилася Ейя.

– Як ти почуваєшся?

– Що з Вальдеком? – хрипло видавила я.

– Він у коконі. Завтра чекаємо пані Верес.

– Він виживе?

Ейя зітхнула.

– Я не можу цього сказати. Рани дуже серйозні. Якщо встигнуть прибути цілителі з Гаю Волхвів, то допоможуть. На все – воля богів.

– Можна мені до нього?

Ельфійка тільки похитала головою.

– Він не побачить і не почує тебе. Вальдек... на півдорозі в Айгроніс. Повторюю: на все воля богів.

Ледве стримуючи сльози, я ненавиділа Ютару. І це її я пожаліла перед викладачами?!

– Та щоб тобі в Марсулу провалитися, проклята вірана! – вголос вилаялася я.

До кімнати не дійшла, а доплелася, хоч мене й підтримував Герман. Сльози й ненависть душили. І щойно переступила поріг – розридалася. Кхибра теж сиділа заплакана. Поруч із нею, впустивши голову на руки і спершись на коліна, сидів Лікраніель. Богріс хитався з боку в бік на підлозі, спершись спиною на ліжко. Альгін стояв біля вікна блідий і розгублений.

– Не думав, що все так далеко зайде, – почав він.

Ми мовчали. Який сенс від розмов, якщо Вальдек сьогодні вночі може померти?

– Вітчим Ютари – мій батько.

Я перестала плакати і з подивом подивилася на Альгіна.

– Батьки розлучилися, коли я був маленьким. Мене виростив і виховав інший чоловік, якого я по праву вважаю своїм справжнім батьком. Мій рідний батько – деспот. Жага влади затьмарила його розум. На Хелкеші він став єдиновладним правителем, жорстоко розправившись із попереднім. Після, перебрався на материк. Ютарі потрібно було всього лише місяць протриматися, щоб остаточно приручити звіра і повністю прийняти іпостась. Але... Вона занадто емоційна дівчина...

– Про це ти розповіси батькам Вальдека, – здавлено сказала я. – Про те, яка Ю емоційна дівчина...

Я зривалася в істерику. Герман намагався втримати мене, але я брикалася, як кобилиця, пориваючись стукнути Альгіна.

– Не забудь сказати, як потрібно було носитися з Ютарою, пестити, плекати і, боронь боги, не злити!.. А те, що вірана була соціально небезпечною, ти знав і мовчав?! Ти ж знав, що могло статися, так?! Чому ти нам нічого не сказав?! Нам. Нічого. Не. Сказав.

Слова зривалися, як уламки граніту в склепі.

– Рута має рацію, – підійняв голову Гріс, – Треба було попередити.

– Я присягнувся богам, – остаточно знітився Альгін.

– І про це теж завтра розповіси батькам Вальдека. А також можеш виправдати Ю перед Рудольфом. Сподіваюся, він зрозуміє і пробачить.

– У тому, що сталося, є і твоя вина, – сказав Герман. – Це не ті таємниці, які потрібно замовчувати.

– Мені дуже шкода... я справді не міг припустити, що таке може трапитися!

– Сталася страшна трагедія, – перебила його Кхибра. – І якщо Вальдемар помре... Ні, я навіть думати про це не хочу...

Цієї ночі ніхто з нас так і не зміг заснути. Нікому й на думку не спало випити сопільник. Тільки-но на місто впав світанок, у двері постукали і без запрошення увійшов Грондер Вікк разом із ректором.