Читати книгу - "Вибрані твори"

— Нехай, дочко, їде.

Здивовано поглянув Дмитро на матір. А вона вийшла з сутінків, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками біля уст, вогко світячи глибокими чорними очима. І така мука коливалася на її лиці, що мимоволі Дмитро нахилив голову.

— Їдь, сину. Така тобі, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на світі: діток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них… Такий нам час тяжкий випав… — От-от мала заголосити, але перемогла себе і вже говорила повільніше, глухіше: — Їдь, дитино моя, і повертайся скоріше. Зі своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.

— Куди ж він такий? Сам за собою не догляне… Може відженуть ворога…

— Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? — різко обірвав дружину. — Ще німці в село не вступлять, а він по мою душу прийде.

— Що ж він, звір який?

— Гірше звіра! — почав лютувати, але зразу ж втихомирився. — Не час чортзна про що говорити… Не побивайся, Югино..

— Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко…

Дмитро пальцями торкнувся руки дружини і, хвилюючись, тихо сказав:

— Югино, а Сталіну зараз іще тяжче. Усі турботи налягли на нього. Усі! За цілий світ він думає, і про нас з тобою. От і повинні ми помагати йому, чим зможемо. А сльози — не поміч. Чуєш?

— Чую, Дмитре. Хіба я не розумію?.. Та вже наша така слабість жіноча.

— Поїду я, а ти справжніх людей тримайся, як і завжди… В сутінках довго сиділа вся сім'я коло нього, а він, спершись ліктем на стіл, прислухався, яке слово хто скаже, і впірнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрій, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, які залишили для Дмитра, він, бліднучи, попрохав:

— Тату, візьміть мене з собою.

— А коло мами хто буде?

— Коло мами! Бабуня є… Я за вами, тату, доглядати буду.

— Ні, я вже якось сам собі раду дам. Ти ж за всією сім'єю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селі. Коли щось буде погане — кидайте все і тікайте до рідні чи в Медведівку, чи в Майдани, чи прямо в ліси.

— Добре, тату, — міняючись в обличчі, рішуче відповів.

— Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А прийдеться, — приголубив і так, обвивши рукою русяву голову, увійшов, накульгуючи, з Андрієм до хати.

«От уже і відійшла найкраща частина твого життя… А не нажився. Неначеб учора зустрівся місячної ночі в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту біля гаю… Жаль, що її не побачу перед від'їздом. Коли б здоровий був, пішов би попрощатися, а так… Хай не має серця на мене».

Докія повела спати Ольгу в другу хату, і гарячі руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей.

— Що ж я робитиму без тебе? — тремтіла всім тілом і ще тісніше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.

— Не одній тобі горювати прийдеться. Дітей бережи, Югино… Ну, не треба. Чуєш? Ти ж знаєш — не люблю я цього.

Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж підкидались плечі, а руками, неначе сліпа, перебирала його руки, плечі, груди.

— Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити — і нас забирай. Ми не гірші від людей… Всіх забирай, — твердо глянула на нього.

— Добре. Тільки не тужи мені. Сім'ї не печаль.

От і пішло його щастя, неначе вінок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити більше не доведеться… Скільки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрібніші, не ті, тільки дотик рук, уст промовляв більше, міцніше. Так і просиділи, аж поки не піднялось високо в небі п'ятикутне сузір'я Візничого…

Недовгі були збори. Він уже більше не міг слухати приглушеного зітхання.

Андрій торкнув коней, і рідні голоси залишилися позаду. Лежачи на возі, він бачив синюватий обрис своєї хати, гущавінь саду і застиглі дві постаті біля тину.

Вдалині гриміла ніч, сполохами підіймався розколотий вогнями обрій, і поміж чорними деревами текло криваве небо.

Чи ж думалось йому виїжджати такої ночі з свого села в тривожну далечінь? Ще недавно господарем проходив він цими просторами, орав їх, засівав, кохав, а тепер віддаляються вони від нього, відходять, як життя з покаліченого тіла. І невже він ніколи не повернеться в свої рідні місця?

Ні, брешете, наперекір усьому лихому він повернеться сюди. І не бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути його рука, хай кров'ю запахне, а він прийде сюди. І горе тому, хто стане поперек його дороги. Тепер він почне косити свій покіс на всю широчінь, — і Дмитро, хмурячись, непомітно для себе весь час прикушує половину нижньої губи.

Тихо шумить Великий шлях, міцно пахне теплий липовий цвіт, купаючи Дмитра в своїх хвилях, як і в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати на поле у жнива. Із шляху звернули на луги.

Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхі копиці. Чорніло підгниле незібране сіно, і серце Дмитра ще більше защеміло.

— Досить, Андрію. Попрощаємось — і йди додому.

— Я з вами хоч до лісу доїду.

— Ні.

Андрій притримав коней, і віз зупинився біля недовершеної скирти.

— Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить від лихого. Хай… — раптом Дмитрові перехопило дух, він вже не міг дивитися на бліде обличчя сина, що стояв біля батька в суворій задумі, мовчазний і нерухомий. З зусиллям ковтнув клубок, що підкотився до горла.

— Прощавай, сину.

— Тату, — поцілував Андрій батька. — Куди ж ви подастеся? Тепер і дороги можуть перерізати… Тепер…

— Куди? — не хотілося говорити дитині потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачі було раніше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозі, ждав од нього відповіді, немов од неї залежало все на світі.

— Ти чув промову батька Сталіна? Читав?

— Чув, читав, — полегшено зітхнув. — Я так і думав, тату, я так і знав: ви в мене такий, — і очі хлопця заблищали гордістю і вологістю. — Тату, коли ви буде в наших місцях — мене заберіть із собою… Я, я… Ви ще не знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї Батьківщини, для