Читати книгу - "Вибрані твори"

Над містом пронизливо завила сирена. Савченко і Кошовий поволі вийшли на завмерлу вулицю. Навколо затріщали зенітки, над самою головою тісним строєм пройшло кілька бомбардувальників і недалеко від них почали розпухати рожеві берети розривів.

— Знову на залізницю.

В повітрі заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загуділа, здригнулася земля і підкинула вгору сіру завісу розвержених будинків. Тривожна завіса зразу злилася з громіздкими покаліченими будівлями хмар. Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотній самольот, затрепетав, тягнучись жалом угору, і, незграбно перекрутившись, пішов донизу, волочачи за собою чадний хвіст.

— Туди тобі й дорога! — вирвалося у Івана Васильовича.

— Ще один заходить.

Цей спікірував на центр міста. В'їдливо наростало вищання бомб. Оглушливі розриви. Темне кипіння землі. І зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали рясні яблуні. Вогонь хижим звіром побіг по стовбурах, рвав і розщеплював їх, кружляв у верховітті, вистеляючи землю червонобокими і почорнілими плодами.

— Як працю людську нівечать, — до Савченка і Кошового підійшов з карабіном в руках похмурий Олексієнко. — Однак, скосили одного зенітники.

— Ну, їдь, Іване Васильовичу. Бажаю успіху, — попрощався Павло Михайлович і пішов до обкому.

Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетіла на помережане надвечірніми тінями шосе. Не проїхали й десяти кілометрів, як Олексієнко круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.

— Іване Васильовичу, здається, десант! — з карабіном вискочив на дорогу. Обличчя йому побіліло, зморшки поповзли вгору.

З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутів. Іван Васильович, на ходу виймаючи пістолет, кинувся до роз'їзду. Гнів і лютість так заклекотіли, що він спочатку нічого не бачив, крім натягнутих вітром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорні постаті диверсантів.

— Сергію, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у місто. Дай карабін!

— Я зараз! — міняються зброєю, і Сергій великими стрибками летить до казково крихітного будиночка-грибка.

Іван Васильович уже не бачить парашутів — перед ним тільки чорні плями. Оце і є ворог.

«Коли б не промазати», — підводить карабін, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.

Невеличка віддача в плече, дзвін у вухах — і парашутист обм'як, немов ганчірка.

Тепер Іван Васильович спокійнішим зором бачить, як полем біжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бійці винищувального батальйону.

Ще навів карабін на горбатого — з рацією за плечима.

— По-снайперськи! — завзятий окрик Олексієнка. — Дамо їм зараз жизні! — Він, примружуючись, підіймає пістолет, і зразу ж після пострілу по пшениці забризкала кров.

Поле дедалі частіш обзивається стріляниною, тісніше змикається живе коло. Але частина парашутистів встигла спуститися на лан, і автоматні черги вже викошують похилене стебло.

Іван Васильович разом із Олексієнком кидається до груші-дички, стріляючи в те місце, де хвилюється жниво. Різкий окрик зметнувся біля дерева. Над колоссям, немов над водою, піднялися тремтливі руки з автоматом, ще обізвалася черга, завищали кулі, і Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергія.

— Іване Васильовичу! Іване Васильовичу! — очі у хлопця наливаються жахом, на скроні тріпоче розбухла вена.

— Чого ти? В серце ж не попала… Не дрейф, Сергію… Обличчя Кошового береться білими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнілі повіки, а уста сохнуть на виду. Сергій, беззвучно плачучи, виносить на руках Івана Васильовича з потолоченого поля.

Спустошений болем, з лікарні подзвонив він про нещастя Павлу Михайловичу.

— Як?! — зітханням вирвалося в секретаря обкому.

— Війна, Павле Михайловичу, — більше нічого не може сказати Сергій.

— Через двадцять хвилин буду в лікарні.

Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.

— Генадію Петровичу, негайно приїжджай.

— Вночі?

— Вночі.

— Матеріали якісь потрібні?

— Ні.

XІV

Рана ще не загоїлась, коли віддалений гарматний гуркіт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двір і довго не міг одвести наболілого погляду від далекого обрію.

Поспішали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабіч шосе їхали і йшли на схід намучені люди з убогими пожитками, з заплаканими дітьми. Гнали колгоспники великі табуни худоби; ревіли круторогі воли, жалібно, по-дитячому плакали вівці і падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги і ратиці в корів, і невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висів над селом.

Одного надвечір'я на заморений обоз налетіло два літаки; з-під їхніх крил злобно замигкотіли вогники; кулі, крешучи з асфальту іскри, потоками промчалися над беззахисними людьми і худобою.

Дорога, наче осіннім листом, зарясніла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю і зразу ж біля них почала розповзатися паруюча стрічка.

— Мамо, мамо, — плакало дитинча і здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матері.

Кілька нових могил невідомих біженців виросло за селом, Кількох дітей взяли собі колгоспниці на виховання. І знову в пелені сірого диму тягнулись табуни худоби і обози, попадаючи під негоду, обстріли і бомбардування.

— Що ви за виродки, фашисти, — темнів од злості та безсилля Дмитро. — Хіба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?

— Фашисти хочуть наш слов'янський корінь висікти. Тому всіх б'ють, — пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.

А з усяких темних кутків і щілин починали виповзати мокриці, безбатченки, у яких, крім отруєного гнилого мозку і неситого шлунку, нічого не було. Якісь підозрілі ворожки і ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворніші. З'явився злодій, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився і десь зник, пообіцявши, що скоро прибуде, і не сам; десь у лісах переховувався Ліфер Созоненко, переказавши, що незабаром він відкриє свою комерцію.

Розповідали жінки: тепер у Варчука перед всіма іконами горять свічки.

— Чекали своїх визволителів — дочекатись не могли, і нарешті ідуть вони, — радів старий Созоненко, що звідкись з'явився цими днями в селі. Його сіре потріскане обличчя лущилося брудною іржею ластовиння, а в очах світилася люта рішучість.

— Виповзають гади недобиті. Хоч би їх кудись погнали, — хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.

— Закону нема такого.

— Так потім вони людям дихнути не дадуть.

— Може ще відженуть ворога.

— Коли б так, — зітхав і жадібно ловив усяке слово надії.

Тa наступний день не приносив утіхи. І коли у Майданах окопалися наші батареї, Горицвіт зібрався в дорогу.

— Куди тобі такому їхати? — припала до нього Югина. І тоді зовсім несподівано втрутилася мати, що досі мовчки стояла біля столу, не