Читати книгу - "Клавка"

— Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? — спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.

— Під час війни дуже багато наших співвітчизників — переважно молодих людей — потрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?

Олечка кивнула.

— Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.

Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.

— Окрім того, дуже багато наших потрапило в німецький полон і перебувало в концтаборах. Їх також слід було повернути додому. А третє — це табори «ді-пі», по англійськи — displaced persons, тобто переміщених осіб. Оце була ще та штучка! Річ у тім, що під час війни, — коли стало відомо про переможний наступ Червоної армії по всіх фронтах, — багато людей із Західної України кинулися тікати до Німеччини та Австрії. Тікали не лише з України. Британці, американці, французи називали їх біженцями, хоча ми розуміємо, що то були прислужники фашистської Німеччини. Щоправда, серед них були і невинні душі: ті, кого вдалося ввести в оману буржуазно-націоналістичними гаслами. Але спробуй відрізни перших від других! Оце вам задачка! В 1945-му постало питання: що з ними робити — з біженцями? На Ялтинській конференції було прийнято рішення щодо репатріації наших громадян, які перебували на території Західної Німеччини й Австрії, на батьківщину. Тим часом біженців розмістили по старих військових німецьких базах, по казармах, робітничих селищах — словом, де попало.

— абиде… — тихо прокоментувала Прохорова.

— Що? — стрепенувся Борис Андрійович.

— Де попало — це русизм.

— А-а, дякую, Єлизавето Петрівно. Отже, цих так званих біженців розмістили абиде, створивши табори. Табори «ді-пі» — так вони називалися. І вони — ці так звані біженці — там непогано влаштувались, я вам скажу! Оклигали, створили таборове правління, заснували школи, молодіжні організації. Ви не повірите — церкви там були! І все так чітко, організовано — хто б подумав! Часом доходило до абсурду: хто ви такі? Та ви ж ніхто! Ви — нікчемні комашки без роду-племені, які покинули свою — з діда-прадіда — землю. Бач, радянська влада їм не подобалася! А хто їм подобався? Гітлер? І ось такі людішки… як це буде по-українськи? — знову затнувся Баратинський.

— Людці… — допомогла Прохорова.

У розмову втрутився Іван Порфирович.

— А як це їм вдалося? Де вони брали на це гроші?

— Ну, там була міжнародна організація, яка ними опікувалася. УНРА називалася, а коли я демобілізувався, її перейменували на ІРО… Так от. Нашим завданням було повернути якнайбільше наших людей на батьківщину. Але заковика полягала в тому, що ця міжнародна організація прийняла в минулому році рішення, що лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважалися радянськими громадянами і підлягали репатріації. Тобто тепер ми не мали права репатріювати західних українців. Ось така заковика.

— То що ви там робили, в тих таборах? — допитувався Іван Порфирович.

— Гарне запитання! Отож-то. Здавалось би, що нам там робити? Ну, по-перше, треба було «промацати» західняків. Це ж теж наші люди, українці. Треба було показати всі принади соціалістичного способу життя, відкрити їм очі на правду, адже їх просто засліпила націоналістична пропаганда. Крім того, багато хто з них був просто заляканий: мовляв, при поверненні до Радянського Союзу вони потраплять прямою дорогою в Сибір. Слід було розвіяти цей міф. Треба було переконати: кожен, хто добровільно повернеться на батьківщину, стане повноправним будівником соціалізму, будівничим власного щастя і добробуту! А ще, до того ж, серед західняків «затерлися» і наші східнячки, які драпали разом з німецькою армією. Власне, оцих ми повинні були розпізнати й повернути на батьківщину силою.

— Силою? — перепитав Іван Порфирович.

— Ну, так! Знаєте, як вони маскувалися під західняків, щоб не повертатися додому! І ось треба було виявити бдітельность, чи то пак пильність, аби розпізнати їх!.. Правда, Єлизавето Петрівно?

У Прохорової підскочили брови. Клавці здалося, що у неї на обличчі з’явився вираз якоїсь бридливості, чи що. Вона якраз стояла біля вікна і нервово палила папіросу, випускаючи дим крізь відкриту кватирку. На всі питання Бориса Андрійовича вона відмовчувалася. Ну, не любила вона цієї теми! Клавка ніяк не могла зрозуміти, чому Єлизавета Петрівна уникала її: вважала це державною таємницею (чому ж тоді Баратинський так легко про це патякає? Провокує?), чи не хотіла, щоб розмова ненароком перейшла на її воєнний роман з полковником, чи ще щось…

Замість Прохорової озвався Іван Порфирович:

— Далеко підете, юначе, — чи то похвалив, чи то зіронізував він.

Після того він більше не ставив питань, і розмова сама собою згасла.

Олечка стала клопотатися про чай, за столом почалося ворушіння, і це було дуже приємне завершення неділі, тим більше, що до однієї плитки шоколаду Борис Андрійович витяг зі свого «вещмішка» ще одну.

— А тепер, дами й кавалєри, час прийшов для пісні! — урочисто оголосив Борис Андрійович і недвозначно показав на гітару Єлизавети Петрівни, що стояла в кутку біля її тахти. — Можна?

Ця ідея сподобалася Єлизаветі Петрівні. Вона, здається, навіть зітхнула з полегшенням, адже тепер не треба буде ворушити фронтове минуле.

— Бери! — сказала вона. — Тільки її настроїти треба!

— Нє вопрос! — пожартував той і почав своїми білими пальцями (Клавці аж потемніло в очах від того, якими вони були довгими) перебирати струни й підтягувати кілки.

— Ну що, старший сержант Прохорова, вашу улюблену?

Єлизавета Петрівна на мить завагалась, але кивнула:

— Давай! Тільки тихенько, щоб сусіди не почули…

Ночь напролет соловей нам насвистывал.

Город молчал и молчали дома.

Белой акации гроздья душистые

Ночь напролет нас сводили с ума!

І як тільки зазвучав голос Баратинського, світ для Клавки перевернувся з ніг на голову. Ліричний тенор з ненав’язливою оксамитинкою наповнив її по самі вінця, скрутив її гамівною сорочкою і залоскотав під ложечкою. І все це водночас.

Перед очима постав її рідний Афанасіївський яр, де на схилах відразу після каштанів зацвітали акації. Їх було дуже багато, колись дерева насадили у великій кількості, щоб укріпити схили яру. Запах акацієвого цвіту забивав памороки; здавалося, всі мешканці околиці — і з колишніх прибуткових будинків, і зі старих халуп-мазанок, що зачаїлися між ними, — просто