Читати книгу - "Клавка"

Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежки — і це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.

Дуже часто в ці дні періщив дощ, і з’являвся ще один запах — ностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.

Город умыт был весенними ливнями,

В темных оврагах стояла вода.

Боже, какими мы были наивными,

Как же мы молоды были тогда!

Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.

Только зима да метель эта белая

Напоминают сегодня о них…

Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.

Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохорова — цей відданий справі Леніна член ВКП(б) — все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:

— А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!

Не забыть нам годы огневые

И привалы у Днепра.

Завивался в кольца голубые

Дым махорки у костра.

Эх, махорочка, махорка,

Породнились мы с тобой!

Вдаль дозоры смотрят зорко,

Мы готовы в бой!

Мы готовы в бой!

Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?

Розділ 5

Борис Андрійович пішов проводжати Клавку додому.

Вони вийшли з під’їзду РОЛІТу, і їх огорнула тепла, тиха, ароматна вереснева ніч. Він узяв її за праву руку. Вона не опиралася, хоча знала, що зараз її долоня спітніє… Їй двадцять шість років, її ніхто в житті не брав за руку. Тобто батьки брали, бабуся з дідусем. А от чоловіки — ні.

Їй було трохи незручно, у її лівій руці був загорнутий у папір бутерброд з тушонкою для Емми Германівни і дядь-Гаврила, і вона не знала, що з ним робити.

Баратинський ішов поряд — живий, реальний, неуявний мужчина. Він звернув на неї увагу. І це було чудо. Адже демографічна ситуація після війни не сприяла тому, щоб усі жінки отримали свою пару. Раділи сякому-такому чоловікові. Аби був. А Борис був не сякий-такий. Він був красивий і успішний. І це подвійне чудо.

Красень, бойовий офіцер, письменник… Ну, трішечки кульгає освіта, але хіба це ґандж у порівнянні з тим, яке в нього велике, незлобиве серце! А який у нього подільчивий характер! Чого варте його делікатне ставлення до правил спільного вживання їжі!

У свої двадцять шість Клавка не знала, як поводитися з чоловіком, який до неї залицяється. А він справді залицявся? А як інакше назвати те, що він визвався провести її додому, що він узяв її за руку, що накинув їй на плечі свій піджак?

Дорога від дому Єлизавети Петрівни до Клавчиного помешкання забирала щонайбільше десять хвилин. Однак молода пара не поспішала: спершу прогулювалися сквериком з недіючим фонтанчиком, потім зайшли в підворіття сусіднього дому — з вулиці Чапаєва. Потім стояли і шепотілися під вікном її квартири…

Вона, зазвичай мовчазна з чужими, розбалакалася, цілу дорогу цвірінькала, відповідаючи на всі запитання Бориса Андрійовича про спілчанські справи: від дуже практичних (хто має право отримувати пайки, кому дозволено мати оплачуваних секретарів, як потрапити в Ірпінський будинок творчості, який розмір членських внесків, як часто відбуваються збори письменників тощо) до, так би мовити, делікатних — хто кого любить, а хто кого не любить у Спілці, які там настрої, як кучкуються письменники, як реагували на постанову партії про журнали «Ленінград» і «Звезда» тощо.

На перший тип запитань Клавка відповідала охоче. І не відповідати на них було б з її боку дурницею, бо ніякого секрету (а для «органів», якщо Баратинський і справді до них належав, — тим паче) в тому не було. Ну, була Постанова Ради міністрів УРСР та ЦК КП(б)У «Про розподіл лімітів на додаткові види харчування для керівників і керівних працівників партійних, радянських, комсомольських організацій Української РСР», що містила додаток, за яким два керівники Спілки мали право на додаткове харчування. Ну і що з того? Щоправда, був іще один список на одержання продовольчих лімітів у розмірі 300 крб. Він налічував 27 осіб. Ні Рильського, ні Корнійчука в ньому не було. Та й навіщо? Адже вони обслуговувалися за іншою категорією.

Секретарів могли мати небагато письменників. У списку 1947 року у Спілці налічувалося 18 літераторів, у яких секретарювали, як правило, їхні дружини. Навіть у Сосюри значилася секретарем його Мура — Марія Гаврилівна Сосюра. Ну і що з того, що Клавка переповіла це Борисові Андрійовичу?

Так само чи було щось злочинне в тому, що вона ознайомила його з минулорічним рішенням «Про передачу Спілці радянських письменників в орендне користування на десять років будинку № 68 по вул. Леніна», яке анулювало постанову Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 25 листопада 1945 року, за яким будинок належав Міськжитлоуправлінню. Щоправда, зауважила Клавка, у Спілці немає достатньо коштів, щоб підтримувати будинок у належному стані, тож серед начальства висловлюються думки з приводу того, щоб попроситися назад — у Міськжитлоуправління? Але хіба це така вже таємниця?

Так, Клавка розповіла на прохання Бориса Андрійовича про відмінності між штатним розкладом правління Спілки радянських письменників України на 1946 рік (коли ним керував до листопада Максим Тадейович) і на нинішній, 1947 рік (вже при Олександрі Євдокимовичі). У 1946 році штатний розклад включав 22 співробітники з місячним фондом заробітної плати 12 600 карбованців, а у 1947 році штат становив 25 людей з місячним фондом заробітної плати 27 800 карбованців. Борис Андрійович спитав, які посади додалися, і вона без