Читати книгу - "Війна з Росією"

— Він уже чекає, Володимире Володимировичу. — Комаров завбачливо попередив директора ФСБ, щоб той був напоготові.

Меркулов, оперативник КДБ і давній соратник президента, був надто підступним звіром, щоб його зненацька міг застати телефонний дзвінок. Він потайки поглядом хижака визирав зі свого лігва — безжалісний і смертельно небезпечний. Дочекавшись дзвінка, Меркулов був готовий розмовляти з президентом і виконувати його накази.

— Лаврентію Павловичу, настав ваш час — час повернути наших товаришів, етнічних росіян Прибалтики. Повернути туди, де їм місце, — у Росію. Але насамперед треба відновити вогонь в Україні... І зробити це так, щоб подумали, наче українці перші розпочали атаку.

— Так і зробимо, Володимире Володимировичу, — з готовністю відповів Меркулов.

05:00, субота, 13 травня 2017 року Вашингтон, федеральний округ Колумбія

Полковник Смітсон, із позивним Ведмідь, біг у рівному спокійному ритмі, як справжній легкоатлет, незважаючи на те, що був великим плечистим рестлером. Хоча до сходу сонця лишалося ще більше години, він добре почувався та із задоволенням бігав у цей чудовий весняний ранок. Вранішнього світла було достатньо, щоб розгледіти меморіал «Іводзіма» із героїчним зображенням морських піхотинців, що підіймають державний прапор США. Потім він попрямував назад — до сімейного кварталу в Форт-Маєрі. Зліва позаду нього біліли міріади хрестів на зелених схилах Арлінгтонського кладовища.

Ведмедю потрібен був час для себе. Він не просто бігав рано-вранці навколо того цвинтаря — у цей час він міг подумати, спланувати свій день і впорядкувати думки, поки його не захопила коловерть офісної роботи. Він, головний помічник радника президента з питань національної безпеки США, був дуже зайнятою людиною на надзвичайно важливій посаді. Сьогодні субота, але більшість субот, як і неділь, були для нього робочими днями.

Ведмідь розквітав, виконуючи найскладніші завдання, тоді як дехто з його попередників не витримував надто сильного тиску і спокійно повертався до штабної роботи. Його, колишнього командира танку, помітили не тільки як натхненного лідера в бою, а і як дуже здібного штабного офіцера, що було рідкісним поєднанням у будь-якій армії.

Більшість років попереднього десятиліття він провів на війнах в Іраку й Афганістані. На лівому зап’ясті носив срібний браслет з іменами солдатів, що загинули в боях під його командуванням, — як повсякчасне нагадування про людські втрати на війні.

Афроамериканець Ведмідь мав свою ціль, якої хотів досягти в армії США. Виходець з Атланти, що у Джорджії, він ніяк не міг забути того приниження, яке відчував, коли чорні хлопчики стояли біля ярмаркових атракціонів і чекали, поки біла дітвора награється досхочу та впустять їх. Навіть коли вже був полковником і гордо носив Срібну зірку «За доблесть», іноді почувався так, ніби повернувся в Атланту 1970-х: зокрема, коли якось пішов провідати матір у будинок для літніх людей в Атланті та побачив там кількох білих, які дивилися на нього так, наче відштовхували, щоб перед ним пролізти до атракціонів. І хоча протягом останніх восьми років навіть президент був чорним, але те відчуття ніяк не полишало полковника. Згодом він відкрив для себе секрет успіху: ніколи не дозволяти іншим бачити, як тобі боляче.

Аж ось Ведмідь зосередився на голосі у навушниках: «Ми щойно отримали новини від кореспондента BBC в Україні про напад на початкову школу в Донецьку — в столиці сепаратистської республіки на сході української держави. Відомо, що понад вісімдесят дітей були вбиті внаслідок ракетного обстрілу. Як стверджує Кремль, атака була здійснена українцями. Росіяни кажуть, що це — прямий наступ на їхніх людей і винуватці повинні бути покарані. Те, що відбулося, ставить під загрозу зриву домовленості про припинення вогню в Україні...».

Почутого йому було досить. Спершу він сповільнив ходу, щоб перевести подих. Адже знав: у розмові з босом завжди треба бути спокійним і виваженим, щоб дати зрозуміти — все під контролем. Потім він вибрав ім’я зі списку в своєму телефоні.

Відповів Ейб Мак-Вайт, радник президента з питань національної безпеки:

— Так, Ведмедю, — сказав він, розтягуючи слова. — Я чув новини з України. Буду в офісі о шостій. Хочу ознайомитися зі звітами ЦРУ і АНБ та почути, хто, на їхню думку, несе за це відповідальність.

— Зрозумів вас, сер, — відповів Ведмідь.

По дорозі додому він подзвонив черговим двох основних закордонних спецслужб Америки — Центрального розвідувального управління і Агентства національної безпеки. А закінчивши розмову, перейшов на спринтерський біг, відчувши такі знайомі йому приємну втому в ногах і печіння в легенях. Якщо цей інцидент в Україні розвиватиметься, як він і гадав, то мине ще багато часу, перш ніж знову зможе відчути всю розкіш ранкової пробіжки.

Уже за сорок п’ять хвилин, після швидкого душу і зміни одягу, він поспіхом поцілував дружину Тоню, яка ще дрімала в ліжку, зазирнув до кімнати досі сплячих дітей і поїхав на машині у Білий дім. Незабаром Ведмідь сидів у його західному крилі за столом зі своєю першою у цей день чашкою кави. Поки він нею смакував, вивчив звіти ЦРУ і АНБ про напад на школу в Донецьку, добре розуміючи, що час для спокійних роздумів скінчиться, щойно прибуде бос.

До офісу, де сидів Ведмідь, увійшов генерал Ейб Мак-Вайт — головнокомандувач військ спеціального призначення, який мав більше 180 сантиметрів зросту і навіть перед виходом у відставку залишався таким само струнким, як і в молодості, наче ковбой з Вайомінгу, — коли ще бійцем підрозділу «Дельта» наганяв на всіх страху.

Ведмідь зауважив, що чоловік, якого міністр оборони США Роберт Гейтс описував як «найкращого воїна і бойового командира з усіх, що він колись зустрічав», кивнув на знак привітання, нічого не сказавши. Він знав, що ця людина ще до світанку пробігла 16 кілометрів і їстиме сьогодні лише веганську їжу. Ведмідь був у захваті від генерала, але мав визнати, що анітрохи не хоче бути схожим на нього.

Мак-Вайт узяв звіти ЦРУ та АНБ і ретельно вивчив їх. І тільки коли закінчив, він заговорив.

— Доброго ранку, Ведмедю, — тон його був спокійним і владним, а мова лаконічною. — Як пробіжка? — очі Мак-Вайта весело блищали, і Ведмідь усміхнувся.

— Трохи більше спринту, ніж зазвичай,