Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Я з’їв трохи торта. З’явилася Ластерова рука й взяла ще шматок. Чую, як він жує. Дивлюсь на вогонь.

Тут мені через плече простяглася довга дротина. То вона до дверцят, і вогонь десь подівся. Я заплакав.

— Ну, й чого ти оце завив? — Ластер мені. — Ось глянь! — і знову з’явився вогонь. Я замовк. — Сидів би ти собі, та на вогонь дивився нищечком, як мамуся наказала. Так де там! — дорікає мені Ластер. — І не соромно тобі? Ось. Бери ще шматок.

— А допіру чим ти йому тут дошкуляв? — питає його Ділсі. — Ну ніяк не даси йому спокою.

— Та я ж якраз і старався, щоб він нишкував та не турбував міс Келайн, — Ластер їй. — А він чогось знову сам собі й завівся.

— Знаю, від кого те «сам собі», — каже Ділсі. — Хай-но повернеться Верш, то я попрохаю його, щоб дав тобі доброго лупня. Ти з самого рання напрошуєшся. Цілісінький день. До струмка водив його?

— Та ні, ма, — Ластер їй. — Ми до самого вечора з подвір’я нікуди, як ти й веліла.

Рука його потяглася по новий шматок. А Ділсі лясь його по руці.

— Ще раз простягнеш руку — я її так оцим ножакою й відрубаю! — каже Ділсі. — Він тут, либонь, і жодного шматочка не покуштував.

— Ще й як покуштував! — їй Ластер. — Він уже ум’яв удвічі більше за мене. Спитай його, хай він сам скаже.

— Простягни тільки ще раз руку, — йому Ділсі. — То й ноги простягнеш!

«Авжеж, — Ділсі каже. — Відтепер моя черга поплакати. Тільки подумайте: щоб я ще й над Маврі трошки поплакала!»

«Тепер його звати Бенджі», — сказала Кедді.

«А нащо оновляти ім’я? — каже Ділсі. — Хіба його давнє, природжене ім’я зносилося чи що?»

«Бенджамін — це з Біблії», — каже Кедді. — Воно й личить йому краще, ніж Маврі».

«Чому краще личить?» — допитується Ділсі.

«Мама каже, що так воно краще», — Кедді їй.

«Ох! — зітхнула Ділсі. — Та не допоможе ж воно йому, те нове ім’я. А старе не зашкодить. Міняти імена — добра не буде. Скільки я пам’ятаю, мене звали Ділсі, й таким воно, ім’я моє Ділсі, й лишиться, навіть коли вже всі давно мене й забудуть».

«А як же воно лишиться, коли тебе всі забудуть, га, Ділсі?» — допитується Кедді.

«Воно, дорогенька, в Книзі лишиться, — каже Ділсі. — Там воно записане».

«І ти б його вичитала звідти?» — допитується Кедді.

«А не мені ж його й вичитувати, — каже Ділсі. — За мене вичитають. А мені тільки відгукнутися треба: «Я тут!»

Знов через моє плече довга дротина до дверцят простяглася, й вогню не стало. Я заплакав.

Ділсі б’ється з Ластером.

— Оце ж я тебе й піймала! — кричить Ділсі. — Точно бачила твою витівку! — Витягла Ластера з кутка, трясе його. — То ось воно яке — оте твоє «ні сіло ні впало»! Ось зачекай, хай твій татусь приїде. Коли б мені оце та молода сила, що в юні літа була, я б тобі оті твої вуха й повідривала! Ось замкну тебе в льоху на цілий вечір — ото й буде тобі твоя вистава! А таки замкну…

— Ой, бабусю! — проситься Ластер. — Ой, бабусю!

А я тиць рукою туди, де вогонь був допіру.

— Одтягни його! — кричить Ділсі. — Обпечеться!

Рука мені відсмикнулась, я її в рот собі, а тут і Ділсі мене схопила. Коли я замовкав, то все ще чув годинника. Ділсі потяглася рукою назад та лусь Ластера по голові. Мій голос раз у раз гучно-гучно.

— Соду сюди! — каже Ділсі. — Вийняла мені руку з рота. Тут мій голос як заголосить, а рука так і поривається назад, у рот, а Ділсі її не відпускає. Ой голошу! А Ділсі поливає мені руку рідкою содою.

— Там у комірчині ганчірка на цвяху, одірви шмат! — вона Ластерові. — Ну-ну, не плач. Ти ж не хочеш, щоб твоя мамуся знов розхворілася від твого плачу? Краще туди, на вогонь дивись. — Відчинила дверцята плити. Я дивлюсь на вогонь, але рука не перестає мені, і я так само. Руці так хочеться знову потрапити мені в рот, але Ділсі міцно тримає.

Обв’язала мені руку ганчіркою. А мама каже:

— І що тут з ним знову? Не дадуть і похворіти спокійно. Мало двох дорослих негрів, щоб його доглянути, то ще й я повинна встати з ліжка, прийти до нього…

— Уже все з ним гаразд, — каже Ділсі. — Зараз і заспокоїться. Просто обпік трохи руку.

— Двоє дорослих негрів, а не можуть погуляти з ним надворі, аби він не репетував у будинку, — мама каже. — Це ви навмисне довели його, бо знаєте, яка я хвора. — Вона підійшла, стала біля мене. — Припини! — мені каже. — Цієї ж хвилини припини! А ти що, пригощала його цим пирогом?

— Це я купила, — каже Ділсі. — В цьому торті немає борошна з Джейсонової комори. Справила день народження йому.

— Ти що, отруїти його надумала цим дешевим крамничним тортом? — каже мама. — Не інакше! Ох, чи ж матиму я коли бодай хвилину спокою?

— Ви йдіть собі нагору до себе та й ляжте, — Ділсі їй. — За хвилину рука йому й переболить, і він перестане. Ходімо, ляжте.

— Мені піти геть і залишити його тут, щоб ви ще якось зробили йому боляче? — мама каже. — Як можу я там спокійно влежати, коли він тут на пуп береться? Бенджаміне! Негайно замовкни мені.

— А куди з ним подітись? — каже Ділсі. — Не стало того обійстя, що було раніше. Тож на луг більш не поведеш його, і на подвір’ї не триматимеш, де всі сусіди видивляються, як він плаче.

— Знаю, знаю, — каже мама. — У всьому я винна. Незабаром і мене не стане, то й тобі, і Джейсонові полегшає.

Мама заплакала.

— Ну не треба, не плачте, — Ділсі їй, — а то знову розхворієтесь. Ходімо нагору та й ляжете. А його я відішлю з Ластером у кабінет, хай там побавляться, поки я зварю йому вечерю.

Пішли Ділсі з мамою.

— Перестань, — Ластер мені. — Тишком-нишком… А то ще й другу руку тобі обпечу. Вже ж воно й не болить тобі. Перестань.

— Ось, на, — Ділсі мені. — Та й перестань плакати. — Дала мені того капця, то я й замовк. — Іди з ним до кабінету, — вона Ластерові. — І хай я знову почую