Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Ніна, це Саід  Аль-Тамі, мій давній  діловий партнер,- представив дядько Роман  свого співбесідника. Чоловік оглянув мене спопеляючим поглядом темних очей і, обхопивши смаглявими долонями простягнуту руку, притисся до неї своїми губами. Відчуття – змія по тілу проповзла.

—    Приємно познайомитися, міс Ніна! – він чудово говорив українською.

—    І мені, - якомога приязніше відповіла я, але холодок страху вже поповз по моїй спині. Мені було реально страшно від чорного хижого погляду  араба. Я відчувала себе так, немов мене кинули в казан з кип’ятком.  Шкіру неприємно палило.

—    Саід, вибач, друже, але я забув, що обіцяв цій чарівній леді вирішити її проблемку. В принципі, ми з тобою усе обговорили.  Надюша підготує на завтра папери й  домовимося, де підпишемо. Доріжка твоя ще годину, розважайся, - дядько Роман  попросив мене подати милиці, а Наді — розпорядження викликати  Вадіка.

Коли ми підійшли до ліфта, що  мав доправити нас на перший поверх центру, я не витримала:

—    Здається, твій друг образився. Чому треба було так швидко зникати, коли доріжка оплачена ще на годину? Я теж давно не була у боулінгу.

—    Краще тобі не знати. Саід мені не друг, а діловий партнер. Друг у мене один – твій батько. І він навряд чи буде радий, якщо його донька  опиниться в гаремі четвертою дружиною деспотичного мусульманина.

—    То були його дружини? Нічого собі, які мадам, – а я їх сприйняла за легковажних дівиць.- Невже йому мало?

—    Ні, його дружини сидять вдома  і бавлять дітей. Десятьох! Це були дівчата з ескорту. Як ти дізналася, що я буду тут – не питаю, і так знаю, Вадік отримає по шиї.

Так, Вадіку перепало, але йому не звикати. Я відчувала себе винною, проте, не розуміла, в чому. Хрещений зробив вигляд, що забув інцидент. Якщо ми й говорили з ним, то лише  про автокурси.

—    Як у вас з Вадимом йдуть справи? – чаклуючи на кухні над якоюсь заморською стравою ( дядько Рома вільно почувався у нашій квартирі), тихенько питав, доки тато не повернувся з роботи.

—    Ти  стосовно  уроків чи залицяння? – давала зрозуміти, що в курсі їхньої афери.

—    А чим це він тобі не догодив? Ніхто ж не вимагає в РАГС бігти. Придивись краще. Ти просила мене знайти – я знайшов. Чо не так? – простягав на виделці новий  соус для риби, що запікалася в духовці, щоб я продегустувала.

—    Я просила знайти такого, як ти. Він же й поруч не стояв, - типу хвалила дядька, проте він не особливо радів таким відвертим словам.

—    Просто він молодший за мене, сонце! В його віці я був саме таким. Тебе напружує його нахрап? Нормальний чоловік саме таким і має бути. Сподіваюсь, що він щасливіший хоч трошки і не проворонить тебе, як я проворонив Лілю… 

—    Ти даремно поставив хрест на своєму особистому житті, -вирішила підбадьорити.

—    Це не хрест, мала, це  саркофаг. Давай не будемо про мене. Ти маєш бути щасливою. Я обіцяв твоїй мамі, що ти будеш мати все найкраще. Поки що я старався виконувати обіцянку, чи не так?

—    Угу, - пережовувала смачнючу рибку, -  Але для повного комплекту мені не вистачає тебе. Я тут подумала й вирішила. Навіщо шукати такого, як ти, коли є ти?  Одружися зі мною? – у нього ледве виделка з соусом не випала з рук. Але стресостійкість у хрещеного – на рівні бог. Зібрався, посміхнувся й вимовив:

—    Якби був років на десять хоча б молодшим – і хвилини б не думав. Але я для тебе застарий,- суєтливо  почав збивати соус, що видавало хвилювання.

—    Паршива відмазка. Польський гетьман Ян Кароль Ходкевич у шістдесят років одружився з донькою князя Острозького Ганною. Дівчині було лише двадцять,- підібрала убивчий аргумент.

—    Немає нічого гіршого, ніж доводить щось  розумній жінці. Так то ж князі. Жиробіси! – звів на гумор дядько Рома.

—    Гаразд, візьмемо не князів. У Айвазовського теж була різниця у віці з дружиною велика. У шістдесят  років він  розлучився з першою дружиною ( ініціатива була дружини) і взяв у жони  красиву вдову – вірменку, на сорок років молодшу за нього. Прикинь, і дітей ще двоє було.

—    Нінок, ти міркуєш зараз, як маленька дівчинка, хоча…- він замовчав, пильно подивився на мене,- … ти нею досі є. Я не хочу тебе образити, але ти зрозуміла  все не зовсім правильно, – він взяв мене за плечі й нахилився до обличчя, не зводячи погляду з моїх очей. – Ти просто  ще не знаєш життя. Романтики в ньому мало.

  Якось раптово ( не очікувала від себе такої сміливості) я притулилася губами  до його уст. Незграбно – навіть не потрапила  в губи, обкололася об щетину. З закритими очима вдихнула його запах, все той же звичний парфюм. Усвідомила, що нікуди не дінеться, бо милиці стоять осторонь, а він зручно умостився  на стільці. Тому набралася сміливості й поцілувала вдруге, більш вдало.  Боялася, що прожене. Він же владно посадив собі на  коліна, обійняв  своїми великими руками й подарував тривалий пристрасний поцілунок. Я думаю, він не здогадувався, що  це був мій перший  поцілунок, якщо не брати до уваги  несміливі  спроби  однокласника Юрочки на випускному. Ну і Вадік позавчора обслюнявив, поцілунком то не назвеш, бо я вивернулася й втекла.

 Як різко все почалося, так різко й завершилося. Гримнули двері, що сповіщало про прихід батька, дядько Роман  відірвався від моїх губ, а я зіскочила з його ніг, нервово  поправляючи  одяг.

—    Блін, що це так смачно пахне?- з’явився батько  у дверях. – Що ви тут начаклували? Тільки не кажи, Ромич, з чого все це зроблено, а то  як згадаю твій салат з єгипетських тарганів, апетит зникає,- у тата все частіше був чудовий настрій, коли він повертався з роботи. – Так, Нінок, він поїздив по світу, навчився жерти все підряд. Кулінар хрінів!

Боячись  зустрітися поглядом з  дядьком Романом, я швидко привіталася з татом, чмокнула його в колючу щоку й втекла до себе в кімнату. Впала на ліжко й із закритими очима пригадала момент, який може вже ніколи не повторитися. Дядько може не допустити. Для нього я – дівчинка, яку бавив, носив на руках.  Звідки я взяла, що потрібна йому? Він любив і любить  мою маму. А я йому лише нагадую її – і більше нічого.   Якби не цей дурний перелом, він би вже  давно був у Австрії, вивчав їхні родзинки  туристичного бізнесу.  Може б, привіз звідти  яку симпатичну австрійку. Ні, я тепер не переживу, якщо він з якоюсь жінкою одружиться. Він буде лише мій. Я так вирішила.  А чого хоче жінка, того  хоче Бог! На підтвердження моїх думок у навушниках залунала моя улюблена пісня Ірини Федишин: