Книги Українською Мовою » 💛 Молодіжна проза » Наречені на свята, Лана Кохана 📚 - Українською

Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Наречені на свята" автора Лана Кохана. Жанр книги: 💛 Молодіжна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 146
Перейти на сторінку:
Розділ 5. Пані «Ікс»

Розділ 5. Пані «Ікс»

Я човник. Маленький човник, що його гойдають хвилі. Тудинь-сюдинь, знов тудинь — і о-о-н тудинь, у синє небо. Угору й униз, до полів, засаджених лемонграсом. Щось «клац-клац» вдалечині. Певно, хтось збирає врожай. Сонечко світить просто в очі, палить, цілує щоки гарячими вустами.

Я примружилась, накрила очі долонею — марно. Тоді перекотилася на інший бік. Знову наліво-направо-наліво й назад. Гамачок зручний, і тканина м'яка. Хто його тільки ото так розгойдує?

Відкрила очі, але зловмисника не застала. Гамачка й лемонграсових полів теж — тільки море. Точніше тканину темно-блаватного кольору. З крехтінням старухи я підвелася, сперлася на лікті, роззирнулася.

Простора спальня з високою стелею, дерев'яними вставками й світильниками над здоровенним ліжком. З панорамного вікна лилось яскраве вранішнє світло, а з приліжкової тумби долинав аромат тих самих цитрусових полів, які мені тільки наснилися.

— Якого?.. — видихнула я ледве чутно.

Думки в голові носилися, немов закручені в смерч. Вони налітали одна на одну, штурхалися, стикалися й розліталися вусебіч. Я силилася спіймати бодай одну, яка підказала б, де я і як тут опинилася, проте чітко згадати могла тільки як ішла залицятися до парубка з зеленими бровами.

Але ж це не може бути його квартирою: надто стримано й прибрано для неформала, який навіть волосся до пуття привести не здатен!

Думала я — аж маківка курилася, але минула ніч спалахувала однаково тьмяними, розмитими картинками. Зеленобровий юнак, Тиміш, білявка з червоними губами… чи чорнявка? Обидві? Дідько. Тиміш з якоюсь цілувався, і тоді мене хотів пригостити чоловік... Обличчя не згадати — тільки костюм зі срібними запонками й сережка у вусі.

«Отож він, — намагалася рівно дихати я. — Нічого, — запевняла себе. — Усе не так і погано».

А втім, оцінивши смугасту піжаму, що висіла на мені наче слонове трико на миші, я застогнала й бухнулася долілиць на подушки.

Гірше нема куди. Його не вчили, що п'яні згоди не дають?

Трясця.

Ця сволота хоч кондом натягнула? Хоч би «так»! Благаю, хоч би «так»!

— До-о-оброго ранку, моя люба випивако! — рознеслося кімнатою громове.

— Горчук?! — пропищала я, заповзаючи далі під ковдру й затуляючи нею вуха.

Боляче. Як же боляче! Гучність міста за вікном і без того було б не зайвим приглушити, а він ще й горлопанить, падло.

— Ніколи не бачив тебе з похмілля, — зазирнув до моєї нірки Тиміш. — Ти страшна, як чорт, Лапко!

— Мнм, — видала я замість «Іди в сраку!».

Горло пекло просто нестерпно. Скажу хоч слово — і звідтіля повалить дим.

— Ну ж бо, вилазь! — Тиміш виманив мене пляшкою мінералки.

Я виповзла на колючий очі світ божий і, випивши все до краплі, побачила його по-новому. Однак сам світ не змінився. І проблеми в ньому залишалися ті ж самі.

— Що я накоїла?.. — зронила голову на руки я.

Невидимий молот гамселив по скронях.

— Невже ти забула, люба? — промуркотав Тиміш.

Не звабливо — зловісно. Так, що я аж заклякла, втупивши погляд у сплетені кренделиком ноги.

— Ми... випили? — припустила обережно.

— Випили — то якось дуже по-пристойному. Ми не випили, Лізо, — ти вилигала мій вермут, обблювала мене з голови до ніг, гепнулася посеред вулиці, роздерла коліно, а потім заїхала мені по щелепі, поки я з того коліна занози витягував.

Я винувато скривилась, оцінюючи синець на його підборідді, відтак непомітно поворушила ногами.

Дійсно саднить у лівому коліні. То це він мене лікував? Тому я у його піжамі?

— Я двадцять хвилин згаяв на те, щоби відіпрати кров і багнюку з твоїх джинсів. Принаймні вони з дірками — нових не з'явилося. Хоча, може, не було б дірок, то й коліна були б цілі. Якось так.

— І… це все?

— Загалом.

Я шумно видихнула. Тиміш приліг поруч, поклавши руку на сусідню подушку, а голову на руку. Його невиспаним обличчям поповзла усмішка.

— А як кликала мене до себе в ліжко, теж не пам'ятаєш?

Трясця.

— Ти так хотіла, щоб я цілував твої ноги. Дорікала мені, що не знімаю боксери.

— То була не я — то вермут.

— Ясна річ.

— Більше ніколи. Ані краплинки!

— Авжеж.

— І вдамо, буцімто нічого не було!

— Вдамо, але… — Усмішка Тимоша стала ширше, блиснули гострі різці. — Як ти дивишся на те, щоб додати до цього «нічого» ще одну дурницю?

Його рука ковзнула мені на талію, плавно підтягнула до себе.

— Дуже приємну. Я б навіть сказав, оргазмічну дурницю…

— Ти ж казав, я страшна як чорт, — виставила п'ятірню я, зупиняючи самовпевнену фізіономію, що підібралася надто близько.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 17 18 19 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наречені на свята, Лана Кохана"