Читати книгу - "Бог Дрібниць"

— Дякуючи нашому пречудовому шовіністичному суспільству, де верховодять чоловіки, — мовила Амму.

— Що твоє — те моє, а що моє — те також моє, — відповів Чако.

Сміх у нього був напрочуд пронизливий, як на чоловіка його зросту і комплекції. Коли він сміявся, то наче й не рухався, а все одно цілий аж трусився.

Доки Чако не переїхав до Аєменема, фабрика Маммачі не мала назви. Її маринади та джеми називали просто «зелені манго Соші» чи «банановий джем Соші». Соша — то була зменшена форма імені Сошамма: так звали Маммачі.

Саме Чако охрестив фабрику «Райськими маринадами і вареннями» та придумав і замовив у друкарні товариша К. Н. М. Піллая етикетки. Спочатку він хотів був назвати її «Зевсовими маринадами і вареннями», проте цю ідею забракували, бо всі як один твердили, що Зевс — то щось не надто зрозуміле і не пов’язане з місцевим колоритом, а от рай — то вже зовсім інша річ. (Пропозицію товариша Піллая — «Маринади Парашурами»[12] — забракували з причини протилежної: місцевого колориту там було аж забагато.)

Крім того, Чако спало на думку зробити рекламні щити й установити їх на даху «плімута».

Тепер, дорогою до Кочина, ті щити скрипіли і гуркотіли так, наче ось-ось відваляться.

Біля Вайкома довелося зупинитися і купити мотузки, щоб закріпити їх надійніше. Через це згаяли ще двадцять хвилин. Рахель почала потроху хвилюватися, щоб не запізнитися часом на «Звуки музики».

Коли вони під'їжджали вже до околиць Кочина, просто перед капотом «плімута» повільно опустився червоно-білий шлагбаум на залізничному переїзді. Рахель знала: це сталося, бо вона мала надію, що цього не станеться.

Тоді вона не вміла ще опановувати свої сподівання. Поганий знак, сказав Еста.

Тож вони вже точно не встигнуть на початок картини. Коли Джулі Ендрюс з’являється цяткою на пагорбі, потім росте й росте і зрештою заполонює цілий екран; голос її — наче холодна вода, а подих пахне м’ятою.

До пофарбованого на червоно й біло шлагбаума був прикріплений червоний знак, на якому білими літерами писало: «Стоп».

— Потс, — прочитала Рахель.

Ще там був жовтий щит з червоним написом: «Будь індійцем — купуй індійське».

— Екьсйінді йупук — мецйінді дуб, — сказав Еста.

Читати близнюки навчилися дуже рано. «Старого пса Тома, Джанет і Джона» та «Робочі зошити Рональда Рідаута» вони пройшли просто галопом. Вечорами Амму читала їм уривки з Кіплінґової «Книги джунглів»:

Спішить вночі додому Чіл,

тріпоче Манґ крильми…[13]

Пушок на їхніх руках стовбурчився і золотився у світлі лампи, що стояла на столику біля ліжка. Читаючи, Амму могла раптом заговорити скрипучим, Шир-Хановим голосом або заскавуліти, наче Табакі.

«Захочете чи не захочете! Що за балачки? Вбитий бик не позбавить мене належних мені прав! Це кажу я, Шир-Хан!»

«А я, Ракша, що значить Демон, відповідаю!» — пронизливо кричали близнюки. Не в один голос, але майже.

«Людське дитя моє, Лунґрі! Хлопчик не буде вбитий. Він житиме і бігатиме зі Зграєю, і полюватиме зі Зграєю. І зрештою, мисливцю на голих малюків, жабоїде та рибовбивце, він уполює тебе!»[14]

Крихітка-кочамма, на яку була покладена відповідальність за їхню формальну освіту, прочитала їм «Бурю» у скороченій версії Чарльза і Мері Лем.

Потім Еста з Рахеллю ходили і примовляли:

«Там, де бджоли п’ють, я п’ю… на пелюстках квітів сплю…»[15]

Тож коли панна Міттен, місіонерка з Австралії і товаришка Крихітки-кочамми, приїхала до Аєменема і привезла у подарунок Есті й Рахелі дитячу книжечку під назвою «Пригоди білочки Сюзі», ті страшенно образилися. Спочатку вони прочитали її як належить. Та згодом панна Міттен, яка входила до однієї з сект «заново народжених християн», сказала, що трохи ними розчарована, бо вони взялися читати їй ту книжку, перевертаючи слова задом наперед.

«Идогирп икчоліб ізюс. Огондо огонянсев укнар акчоліб ізюс ясалуникорп і…»

Близнюки продемонстрували панні Міттен, що слова «малаяалам» (якщо вставити ще одненьку «а») і «Мир вам — і мав Рим» читаються однаково що зліва направо, що справа наліво. Її це не надто зацікавило; з’ясувалося, вона ані гадки не має, що таке малаялам. Вони пояснили, що це мова, якою говорять у Кералі, а вона сказала, що мала враження, наче ту мову називають «керальською». І тоді Еста, який незлюбив панну Міттен від самого початку, взяв та й бовкнув: «Як на мене, це дуже тупе враження».

Панна Міттен поскаржилася Крихітці-кочаммі і на поведінку Ести, і на читання задом наперед. В очах у близнюків вона, виявляється, побачила сатану. Так, у їхніх очах був мас анатас…

Довелося близнюкам писати в зошиті: «Ми більше ніколи не будемо читати справа наліво. Ми більше ніколи не будемо читати справа наліво». І так сто разів. Зліва направо.

Через кілька місяців, повернувшись додому, у Гобарт, панна Міттен загинула під колесами молоковоза, коли переходила дорогу біля крикетного майданчика. «Є правда на світі», — подумали близнюки, дізнавшись, що молоковоз їхав тоді заднім ходом.

Обабіч залізничного переїзду стояло вже чимало автобусів та легковиків. У машині швидкої допомоги з написом «Шпиталь Священного Серця» сидів цілий гурт весільних гостей. Із заднього вікна визирала наречена; її обличчя раз по раз затуляли клапті облущеної фарби з великого червоного хреста.

Усі автобуси мали дівочі імена: «Люсікутті», «Моллікутті», «Біна-моль». Малаяльською моль — це «дівчина», а мон — «хлопець». У «Біні-моль» було повно прочан, які поголили голови в Тірупаті[16]. У вікні автобуса Рахель бачила ряд лисих голів, а трохи нижче — розділені рівномірними проміжками патьоки від блювотиння. Блювота взагалі викликала у неї чималий інтерес. Вона зроду ще не блювала. Жодного разу. З Естою ж таке траплялося, і тоді шкіра у нього ставала гаряча та лискуча, а очі робилися безпорадними і гарними-прегарними, й Амму любила його ще більше. Чако казав, що Еста з Рахеллю — якісь аж непристойно здорові діти. Як і Софі-моль. На його думку, це пояснювалося тим, що вони не постраждали від інбридингу. Як-от більшість сирійських християн. І парси[17].

Маммачі вважала, що її внуки страждають від чогось значно гіршого, ніж інбридинг. На думці мала, звісно, розлучених батьків. Так, наче всім тільки й залишалося, що обирати між інбридингом та розлученням.

Рахель не знала напевне, від чого страждає, але час від часу ставала перед дзеркалом і тренувалася робити сумну міну та тяжко зітхати.

«Те, що я зараз роблю, — набагато, набагато краще за все,