Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

мав що завантажити на свою однокінну підводу й виїхати з тим на базар. У такий спосіб – власною працею і винахідливістю – йому вдалося гріш до гроша наскладати стільки, що вистачило їх на нову хату та найпотрібніші господарські прибудови, і це відразу поставило його в ряд заможних господарів. Так змінився його соціяльний статус. Він зробився одним з найшанованіших у своєму селі, внаслідок чого незадовго до більшовицької революції був обраний сільським старостою. Це була радше почесна посада, бо ніякої платні за врядування він не одержував, але саме вона й довела його до передчасної смерти.

Коли в 1919 році більшовики знову зайняли Україну, батька заарештували, одвезли в повітове містечко і посадили у вязницю.

Йому пришили налички «слуги старого режиму», «експлуататора бідноти» та ще й «буржуазного націоналіста», бо він обстоював незалежну Україну.

Усе це скоїлося так швидко й несподівано, що мати спершу більш розгубилася, аніж злякалась за чоловіка. Вона була певна, що арешт стався через якусь помилку. Адже ніхто не міг скривдити його, людину порядну, роботящу й глибоко релігійну, завжди ладну стати в пригоді тому, хто потребував допомоги. Мати була впевнена, що тюремники швидко розберуться, що він за чоловік, і відпустять його на волю.

Але цьому не судилося бути. На другий день, коли вона прийшла до в'язниці з передачею, їй сказали, що її чоловік – мертвий. Хоч як глибоко вразило матір це горе, найпершою думкою в неї було, як вирвати з рук тюремників тіло небіжчика і належним чином поховати його. Мати спромоглася зробити і одне, і друге. З якихось незнаних причин тюремники дозволили їй забрати батькове тіло додому, тільки під суворою забороною влаштовувати людний похорон і відкривати домовину.

Матері не залишалося нічого іншого, як погодитись на ці умови. Забиту і опечатану домовину доставив у село невеликий загін червоноармійців.

Оповідаючи усе це нам, мати була, як завжди, спокійна й зосереджена. Вона була незвичайною особистістю: я рідко коли бачив, щоб вона плакала. Залишившись без чоловіка в такі тяжкі й неспокійні часи, вона взяла на свої плечі усе: і орала, і волочила, і сіяла, сама косила й молотила, доглядала худобу, тримала на собі все господарство та ще й ревно дбала за нас, дітей. Упродовж усіх цих років ми майже не чули скарг чи нарікань з її вуст. Навпаки, мати частіш була схильна до жарту й сміху. Нас вона напучувала на все добре, загадувала старанно вчитися в школі. Жвава щебетуха коло дітей, вона тільки на самоті з собою могла мовчки пожуритися й посумувати.

Після батькової смерти страх невідступно переслідував нашу матір. Вона боялася, що кожної хвилини її можуть оголосити дружиною «зліквідованого ворога народу», а це означало б смертельну загрозу для всіх чотирьох з нашої сім'ї.

Довгих одинадцять років безнастанного поєдинку зі страхом навчили її бути обережною і тримати язика за зубами. В ті роки вона мусила приноровлюватися до кожного, аби не дати причини для сварок чи яких непорозумінь, що могло б потягти за собою те страшне звинувачення. Направду таки самотнім і небезпечним був світ для неї!

Через те вона воліла не розповідати нам про закатованого батька, свідома того, як нам буде гірко виростати, знаючи правду. Вона була певна, що батька замучили і вбили у в’язниці. Тільки після тих зборів, на яких відкрито проголосили знищення куркулів як «ворогів народу», вона вирішила більше не мовчати. Вона відчувала, що справа йде до кінця, а ми вже були досить великі, щоб знати всю правду.

Отямившись потроху від струсу, який викликала в нас розповідь про батькову смерть, ми засиділися тоді коло столу, обговорюючи останні сільські події. Нарешті десь аж за північ полягали спати. Але тільки-но ми погасили світло, як знадвору щось загрюкотіло в двері. Після хвилинної павзи стукіт повторився, і чийсь незнайомий голос став вимагати, щоб відчинили двері.

– Хлібозаготівельна комісія, – оповістив голос ізнадвору.

Ми вже наслухалися про лихославні вчинки цієї комісії і кинулися відчиняти. Та не встигли ми добігти до дверей, як двері затріщали, і в хату ввалився гурт незнайомців.

Оскільки в хаті було темно, мати заходилася засвічувати гасника.

– Незвані гості! Ги-ги-ги, – почувся з пітьми той самий голос, що загадував відчинити. – Я так радий вас бачити! Але де це ви тут? Ги-ги-ги...

Це був «товариш Хижняк».

Коли мати засвітила світло, ми побачили навпроти неї чотирьох чоловіків, двох жінок і одного підлітка, посильного комісії. Один з чоловіків тримав рушницю навпереваги, немов сподіваючись, що з-під ліжка ось-ось вискочить заєць. Усіх їх ми знали.

«Товариш Хижняк» був такий п'яний, що ледве язиком владав і насилу тримався на ногах. Перелякані, я і старший брат інстинктово пригорнулися до матері.

– Доброго вам вечора, товариші! – тремтячим голосом сказала мати.

«Товариш Хижняк», похитуючись, ступнув до нас ближче.

– Багато води сплило, відколи ми востаннє бачилися, – пробелькотів він. – Чи ж не приємно отак неждано поночі зустрітись, га?

– Ласкаво прошу, товариші! – вела далі мати, до якої вже вернулася сила волі й самовладання. – Чим я можу вам допомогти? Сідайте, будь ласка.

Гасова лямпа висіла в нас над столом, у тому кутку кімнати, де були образи. За сільською традицією це місце вважалося святим. Зі стелі там звисала на ланцюжках лямпадка з оливою і ґнотиком, що ніколи не згасав, символізуючи вічне світло. На поличці-божнику лежав окраєць свяченого хліба як символ щедрот Господніх. Ми стали в цьому кутку, дивлячись просто у вічі Хижняковій комісії – мій брат Сергій стояв ліворуч від матері, а я – праворуч.

«Товариш Хижняк» наче не почув маминих слів. Розкинувши широко руки, він підступав з наміром обійняти нашу маму. Вона подалася назад, але він безсоромно згріб її у свої лаписька. Проте мати випручалась і з усієї сили затопила його в пику:

– Відчепись, свинюко! – вигукнула вона.

«Товариш Хижняк» напрочуд хутко, як на п'яного, вихопив нагана. Я так само хутко, одним стрибком, затулив собою матір, а Сергій накинувся на Хижняка. Пролунав постріл. Куля вцілила в ікону, посипалося шкло.

Цей постріл був такий несподіваний, що всі мов скам'яніли. За хвильку одна з жінок, побачивши розбиту ікону, голосно заплакала. Менший мій братчик верещав на весь голос, я пробував заспокоїти матір, а Сергій борюкався з Хижняком, що намагався ще раз пальнути. «Товариш Юда», теж, здається, під мухою, глузливо бухнув навколішки і щось стиха мимрив, немов молився.

– Та годі вже! Обдумайтесь! – вигукнув