Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

«Товариш Хижняк» перестав борсатися з моїм братом і заховав нагана в кобуру. А тоді обернувся до того селянина:

– Нехай коні обдумуються, – пробурмотів він насмішкувато, – у них на те голови більші. А про яке це діло ти балакаєш?

І він підступив до старого, змірявши його презирливим поглядом.

– Усі діла тут мої! – раптово гримнув він. – Второпав? Мої і більш нічиї! Затям це собі своєю дурною, немитою, вошивою старою банькою!

Старий розгубився – він хотів щось сказати п'яному, та куди там! «Товариш Хижняк» усе не змовкав і далі говорив, уже цідячи крізь зуби.

– Ти подивись на нього! – він обернувся до членів комісії, тицяючи пальцем на старого селянина. – «Він прийшов сюди по офіційному ділу»... Інтересно, га? – І знову підніс голос: – А я ще раз кажу, що тут усі діла – мої! Я тут представник нашої любимої і дорогої партії та уряду! Я...

– Та я тільки хотів... – почав був старий.

– Заткай пельку! – урвав його мову Хижняк. А за хвилину погрозився старому:

– Я й з тобою ще сквитаюся рано чи пізно!

«Товариш Хижняк» був членом більшовицької партії і головою хлібної комісії в нашій стохатці, себто – найвищою владою. Виступити проти нього було все одно, що проти партії та уряду. Ніхто, окрім начальства над ним, не мав права втручатися в його справи. Розкричавшись на всю пельку, він перестеріг, що пристрелить на місці кожного, хто хоч писне супроти комуністичної партії і уряду.

Потому він обернувся до мого брата Сергія.

– А ти паруб'яга міцненький! Таки дуже міцненький паруб’яга, – сказав він. – Нашій дорогій батьківщині треба таких сильних хлопців, як ти. Чи це не щастя мати таке сильне молоде покоління?

Він кивнув чоловікові з рушницею, щоб той підступив ближче, і знову обернувся до мого брата.

– Так-так, – проводив він далі таким самим тоном, – наша соціялістична батьківщина потребує сильних людей... – І, раптом випроставшись, прорік по-командирськи гостро:

– Іменем нашої любимої комуністичної партії і нашого рідного радянського уряду оголошую тебе арештованим за фізичний напад на офіційного представника партії та уряду під час виконання ним службових обов'язків! – І наказав озброєному комісіонерові одвести брата в холодну.

Мама вже не могла приховати своєї розпуки. З голосним скриком вона обіруч ухопилася за Сергія, але бувши заслабкою, щоб упоратися з чотирма дорослими чоловіками, врешті зімліла. Коли вона опритомніла, Сергія вже не було в хаті.

За хвилину-другу по цій пригоді Хижняк ізнов узявся за своє «діло», ніби нічого й не сталося.

– Так от, як тобі вже відомо, ми прийшли по дуже важному ділу. «По офіційному ділу», як наш товариш висловився, – кивнув він з кривою посмішкою на літнього селянина. – Це справді дуже серйозне діло.

Мати підвелася і відгорнула рукою розтріпане волосся.

– Перш ніж приступите до офіційного діла, яке воно там у вас, я вимагаю, щоб ви показали ордер на арешт мого сина, – промовила вона чітко й дзвінко.

Ми всі були вражені.

– Я тільки безпомічна вдова, – мовила мати далі. – Ви можете робити зі мною, що схочете, бо я не подужаю себе захистити від вас. Але поки житиму – я протестуватиму проти того, що ви живосилом вдерлись у мою хату.

Такий протест – це було щось нечуване. За такі слова могли покарати ув'язненням на ціле життя або й розстріляти. На той час люди давно вже й забули, що на арешт або трус потрібні якісь там офіційні ордери й дозволи. «Товариш Хижняк» та його зграя ледь не до гикавки розреготалися, почувши мамину вимогу. Потім Хижняк приступив до нас і сказав:

– Слухай, голубонько, ти мене лучче не лякай. Мене ніхто не злякає. Я вже не раз бував у суточках...

Коли мати спробувала ще щось сказати, він перебив її, натякнувши, що йому відома доля її чоловіка і що в разі чого неважко буде і з нею зробити те саме.

– Я знаю, на що ви натякаєте, – відказала мама, не міняючи тону. – Та хоч би там що, а я усе ж таки громадянка і вимагаю справедливости й дотримання моїх прав.

– Ну, раз так, – і він націлив на нас нагана, – раз так, то як законопослушну громадянку я беру тебе під арешт. І тебе теж! – Сміючись, він тицьнув наганом у мій бік. А потім наказав нам обом повернутись до стіни й не рухатись.

Тим часом комісія взялася за своє «офіційне діло» – обшук невідь з якою метою. «Товариш Хижняк», усе ще виграючи наганом, став шастати по всіх закутках, навіть зазирнув і в грубу.

Перетрусивши все в коморі, Хижняк перейшов до кімнати, де в скрині під замком мама зберігала свою празникову одіж, прикраси й таке інше. За хвильку звідти почувся постріл.

Ми з мамою кинулися в ту кімнату. Там «товариш Хижняк» піднімав віко скрині. Щоб не морочити собі голови ключем, якого ще треба було просити в мами, він просто збив замок. У кутку за ліжком плакав Миколка, мій менший брат.

Коли мати і я стали на порозі кімнати, Хижняк підніс наган і стрельнув понад нашими головами.

– Ану назад! – наказав він.

Ми відступили, і він зачинив за нами двері.

Через хвилину-другу Хижняк повернувся. В одній руці він тримав книжку, а в другій – ювелірні вироби, якщо можна так назвати невибагливі прикраси селянки, її пам'ятку з часів дівування.

– А ну бо, товаришко громадянко, звольте пояснити, що це означає?

– Книжка – це Біблія, а ото – те, що ви бачите.

– Від кого ви їх ховаєте? – він показав на свої знахідки. – І звідки воно у вас?

– Ви самі знаєте, що нізвідки. Це все моє! – гнівно відповіла мама.

Та марно силкувалася вона довести, що Біблії ніхто не збирався ховати і що каблучки та сережки належали їй здавна, ще з дореволюції, і що у своїй хаті не було потреби від когось усе це ховати.

– Біблію ти ховала з метою релігійної пропаґанди, а ювелірні прикраси не твої, а твоїх свояків. Куркуль завсіди буде куркулем, – значуще прорік він.

Аж тепер Хижняк пояснив нам, що всіх трьох моїх дядьків оголошено оце