Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 95
Перейти на сторінку:
час.

— Ви справді не п’єте віскі? — запитав я, а Пепе, витончений, як і кожен бармен, знавець людських душ, одразу взяв чисту склянку, тож я лише проказав:

— Отже, дві.

Я запитую себе, що було далі...

Третя година пополудні — страхітлива година, година без перепадів, рівна й непомітна, я згадую про далеке дитинство, коли лежав хворий і була третя година пополудні, книжку з малюнками, яблучний сік, вічність... Просто щоб сказати що-небудь, запитую, чи є в неї діти, що, власне, мене не обходить. Ми приглядаємось, як метушиться бармен: лід, віскі, содова... Незнайомий добродій, коли він згодом (десь о пів на четверту) хапає її просто за руку, бентежиться не перед нею, а переді мною. Вона не дивиться на мене глузливо, як я сподівався, мовляв, добродію, в чому річ? І не відсмикує теплої руки і, оскільки, крім того, ще й мовчить, незнайомому добродієві нічого не лишається, як і далі тримати її за руку. Щиро кажучи, я не шкодував. Ба більше: я був приголомшений. А коли незнайомий добродій нарешті забрав свою руку, потрібну мені, щоб узяти віскі, перш ніж воно нагріється, вона, здається, вже помітила мою приховану приголомшеність і хибно зрозуміла її. Хай там як, тепер, беручись водночас за склянку, вона занадто глибоко вдихнула, наче їй стало недобре, прибрала собі коси з чола й глянула на мене — на мене! — своїми великими синіми очима, не бачачи, що я хотів би бути сам. Ми курили, надворі й далі йшов дощ, ми курили. Я відчував, що впадаю тепер у меланхолію, яка в чоловіків має ту особливість, що робить їх нездоланними. Не зарадило й те, що я тепер пильно приглядався до незнайомого добродія. Як я й сподівався (я знаю його!), він розмовляє тепер з грайливою відвертістю, інтимнішою, ніж мені до вподоби, безпосередньо розводиться про життєві питання. Чи повинна жінка, що має професію, народжувати дитину? Що слід розуміти під шлюбом? Я бачу цю гру наскрізь. Ідеться тільки про те, щоб вимовляти слова до того, як вони означатимуть щось особисто-історичне, такі слова, як кохання, чоловік і жінка, стать, дружба, ліжко і професія, вірність, ревнощі, тип і особистість, і таке далі. А оскільки мої власні погляди, зведені отак до універсальних, наганяють на мене смертельну нудьгу, незнайомий добродій приправляє їх невеличкими прикладами, які сам і вигадує. Припустімо, каже він, ніби двоє людей, як-от ми, падають одне одному в обійми. Або: нам пощастило, і наші стосунки не матимуть історії, бо, припустімо, ми заприсяглись цуратися повторень. Далі він ступає ще один крок, щоб приклад, поданий у загальних рисах, зробити наочним: вигадує діалог, який раптом дає змогу перейти на «ти», цього вимагає приклад, і вона розуміє, що незнайомий добродій тільки для прикладу каже про них обох «ми». Або: «ти і я». Або: ти збагнула, що ми розстанемось, і я теж збагнув. Вона ненастанно курила, розуміла, що він говорить у лапках, і пускала дим перед собою, а коли він укотре схопився за мою склянку, щоб показати, що ми сидимо в цьому гидкому барі й більше ніде, то знову вимовив «ви». Гра скінчилася. Вона тепер довго мовчить, дим із напіврозтулених вуст піднімається, мов синювата вуаль над її обличчям, з її боку — повне розуміння його поглядів, його загально-принципово-слушних поглядів. Він не закоханий, ні, це очевидна річ. Але гра з переходом на «ти» збагатила досвідом, який трохи змінив розмову, і переходу на «ви» вже не скасувати. Принагідно я глянув на годинник, щоб застерегти незнайомого добродія, проте марно. Оте «ви», хоч як міцно надалі дотримуються його, стало немов чарами, які розганяють нудьгу. Тому я говорю тепер про безневинні речі, події у світі, виголошую монолог. Уряди-годи, неначе її примушує дим, вона примружує очі, мов жінка, що обіймає, тож було б тільки природним, якби незнайомий добродій, чи то жартівливо, чи то з німими собачими очима, ще раз узяв її просто за руку, що лежить на шинквасі з сигаретою на попільничці, потім обняв її за плече, за шию. Він не робить нічого. Можливо, без моєї пильності він би спробував... несамохіть...

Тепер я вже справді хотів заплатити.

— Пепе! — гукнув я.

Бармен, трактуючи нас як пару, тим часом прилип до вікна, вдає, ніби ще ніколи не бачив, як сновигають машини під дощем, і прикидається глухим, хоч як часто я цокаю монетою по шинквасу. Раптом я знову відчув страшенну нудьгу. Саме тому я наважуюсь цокати тільки дуже тихенько, ненастирливо.

— Вам треба йти, — проказала вона.

— На жаль, — признався я.

— Мені теж, — кивнула вона.

Я знову цокаю монетою.

Я не знаю, чому незнайомий добродій, який наганяє на мене ще більшу нудьгу, ніж вона, бо його слова я чую не вперше, раптом заговорив про чарівливість чоловіків-гомосексуалістів; намагаючись привернути увагу вкрай неуважного бармена, я не дуже дослухався до розмови, вона визнала слушність його слів, атож, про чарівливість таких чоловіків, які залюбки переодягаються (тепер я пригадую: ми говорили про одного актора, а потім про акторів узагалі) й полюбляють навіть жіноче вбрання, полюбляють парфуми. Вона була в жовтому костюмі. Він сповістив, що костюм сподобався йому, але й додав: якби сподобався менше, він би й придумати не міг, як можна поліпшити його. Навіть присягнув. Натомість чоловік такого типу, казав він, одразу б узявся за комір — він так і вчинив задля прикладу — і почав би щось змінювати та прикрашати. Тож він узяв її за комір. Збентежена, вона, як бачу, стає ще гарніша, вже інша, ніж досі...

Тепер я розплачуюсь.

Я не хочу ніяких любовних історій.

Я хочу працювати.

Поки я ховав здачу, вона вже взяла під руку чорну сумочку, яка чудово пасувала до її жовтого костюма, чорну, як і коси на її голові, й висловила свою втіху, що зустрілася зі мною, люб’язну фразу. Я на те подав їй плащ. Запрошення повечеряти разом було вже напохваті, тим паче, що її чоловік у від’їзді, але я промовчав, поки вона обмотувала шаль навколо шиї. Я теж висловив свою втіху, що зустрівся з нею, люб’язну фразу, і тільки тепер, до того, як вона загорнулася в плащ, я вперше побачив усю її постать і, сподіваюся, востаннє. Як на мене, більшість любовних історій узагалі не повинні відбуватися. «Ви нічого не забули?» — запитав я, неначе вже знав про її забудькуватість. Така турбота сподобалася їй. Не знаю,

1 ... 17 18 19 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"