Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— Моєму тверезому мисленню — точно, — посміхнувся чоловік. — Ти ж чиста спокуса. Витончена, здатна запалити кров. Куди там цим ідеальним, ретельно відкоригованим аристократкам до твоєї дикої краси. Іди до мене… — Бохлейн відклав кварцевий диск з медичними висновками й повільно притягнув дівчину до себе.

— От тільки спробуй зіпсувати мені зачіску, — широко посміхнулася Ірада, задоволена побаченою реакцією. — Невже я даремно на неї стільки часу витратила?

— Ти будеш прекрасна, навіть якщо розтріпаєш волосся та загорнешся у шкіри, як сальвахес.

— Фу, гидота. Як тобі спало на думку таке порівняння? — невдоволено скривилася дівчина, проте дозволила вкласти себе на ліжко.

— Вибач. Але твоя краса дійсно не потребує всіх цих складних маніпуляцій, прикрас, косметики. А одяг на тобі у мене взагалі викликає лише одну думку —  як його повільно зняти… — шепотів чоловік цілуючи Іраду.

— Ми знову спізнимося на початок свята…

— І прекрасно, його учасники будуть більш розслаблені та неуважні до етикету. І, можливо, не питатимуть про твою пригоду.

Ірада тихо розсміялася відповідаючи на поцілунки та відганяючи думку, про те, що варто розказати Бохлейну, про сьогоднішній сон, який дуже нагадував доторк до Зовнішнього поля. Бо відчуття той сон полишив дивні. Наче й сон, але одночасно занадто логічний, реалістичний, насичений дрібницями… Ірада бачила якусь незнайому місцевість, цивілізацію, в якій єдиним знайомим елементом була потчі. Цікаво де ця цивілізація існувала? Про потчі взагалі кажуть, що вони є найзагадковішими істотами планети і, можливо, також мають доступ до Зовнішнього поля. Дослідники досі губляться в оцінці їх здібностей. Взагалі відносили людей та потчі віддавна складалися доволі химерно. Потчі є самостійним, розумним видом, який переважно зверхньо ставиться до всіх, але деякі з цих створінь обирають людей в компаньйони та підтримують енергетичний баланс такого щасливця. За це люди стараються забезпечити потчі максимально комфорті умови життя. Проте, щоб не робили люди, а потчі завжди полишаються  непередбачуваними, бо навіть якщо половину життя прожили з людиною, можуть одного дня без жодних причин чи попереджень піти. Чи то до іншої людини, чи то у дику природу, чи то взагалі оселитися у якійсь занедбаній халупі дхаса, чи поряд з сальвахес, на яких, кажуть, потчі наводять священний жах. У сні, який бачила Ірада, потча була вірним напарником людини. Другом, захисником. Хіба що до смішного маленьким.

Всі ці думки стрімкими рептиліями пронеслися у голові Іради і загубилися за відчуттями, які дарували доторки Бохлейна.