Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— Це моє! — встигла відсмикнути руку дівчина та обурено вирячилася на кішку.

— Ефіро, нехай забирає, я їх дійсно їй подарував, — хмикнув Сергій. Але кішка явно не поділяла цю думку, бо вигнула спину і почала видавати тихе, але загрозливе виття.

— Ну й вдавися! Наче ти музику в них будеш слухати! — перекосило Марину, але не ризикнувши отримати податкові подряпини, вона круто розвернулася й попрямувала на вихід. Біля дверей роздратовано кинула  на тумбу свої ключі.

— З таким демоном у квартирі не скоро ти, Сергію, влаштуєш особисте життя.

— Зате непроханих гостей не матиму.

— Бувай, — гримнула дверима дівчина.

— І тобі не хворіти.

Закривши двері на замок, Сергій вимкнув світло та пройшов до вікна. Спостерігаючи за тим, як Марина виходить з парадного та зникає за рогом сусіднього будинку, чоловік спіймав себе на тому, що зовсім не засмучений. Навпаки, відчуває полегшення, що ця сторінка остаточно перегорнута. Жінки, то чудово, але часом краще без них. Принаймні без деяких точно.

— Ну що, мій демон-охоронець, йдемо спати, чи у нас по плану до ранку ще якісь розваги? —  посміхнувся чоловік нарешті закриваючи штору та присідаючи на крісло поряд з кішкою. Ефіра радісно підскочила, потерлася головою об простягнуту руку, зазирнула Сергію в обличчя своїми блакитними очиськами.

— Та красуня, красуря. Розумниця і красуня. Гроза непроханих гостей. З тобою можна на дверях квартири писати: «Непроханим гостям не раді». Щоб потім таким, як Марина говорити «а вас попереджали».

Ірада

Бохлейн вивчав отримані результати обстежень Іради, доки дівчина перед дзеркалом старанно робила зачіску.

— Судячи з даних, це екстремальне купання дійсно якимось чином вплинуло на твоє енергетичне поле, але чи могло воно активувати можливість обміну інформацією із Зовнішнім полем? Мене бентежить те, що медики зафіксували такий ефект, — похитав головою чоловік.

— Чому? Якщо це так, то я зможу це використати у творчості. Не пам’ятаю, щоб чула про митців з такими здібностями. Може я навіть започаткую новий напрямок мистецтва! — легковажно посміхнулася Ірада.  

— Зможеш… Були… Цілком можливо, — скрушно зітхнув Бохлейн.

— Ти чомусь зовсім не радий, — дівчина озирнулася, притримуючи одне з пасм волосся, яке саме вкладала.

— А є чому радіти?

— Це ж шикарні можливості та перспективи!

— Ти пам’ятаєш, чим закінчують декхаї? — Бохлейн засмучено подивився на Іраду,

— Ой, та далеко не всі і не завжди, — не збилася з радісного тону дівчина.

— Ймовірність понад 50%

— 50 це не 100, — відмахнулася Ірада, розуміючи про що мова.

Бохлейн мав на увазі так званий «ефект перетягування». Деякі декхаї, з тих, хто міг не лише отримувати дані з Зовнішнього поля, але й обмінюватися з ним, врешті решт, полишалися там. В якийсь момент їх свідомість просто не поверталася, чи то «забувши» шлях додому, чи то знайшовши кращий дім. Було кілька версій вказаної проблеми, проте остаточної єдиної думки науковці ще не сформували. Загальноприйнятою версією було те, що оскільки попри всі досягнення медицини тіло старіє, свідомість декхаї в якийсь момент обирає собі краще буття, яке йому, начебто, обіцяє Зовнішнє поле. Цілком правдоподібна версія, якщо згадати, що кілька сезонів тому, так пішов один з найстарших декхаї, наставник великого Мохеджо, особистого радника правителя Ар'яварти та засновника Тріпури. Цей вічний старець (молодим його ніхто не пам’ятав) просто під час одного офіційного прийому сказав, що він смертельно втомився від всієї цієї балаканини, біганини та фізичного буття в цілому, прикрив очі і… впав порожньою оболонкою.

  Але, попри цей нез’ясований ефект, загалом взаємодія із Зовнішнім полем давала неймовірні можливості. Декхаї якось під’єднувалася до величезної енергетичної мережі де отримувала доступ до безмежного об’єму інформації про життя планети. Свідомість декхаї могла переміщуватися у просторі та часі, «бачити» чужі життя та реалії так, наче особисто їх проживає. Проблема була лише в тому, що коригувати ці «подорожі» могла дуже невелика кількість декхаї, більшість же пливли за течією, намагаючись після повернення з’ясувати, які саме знання виловили в інформаційному морі. У таких подорожах тіло декхаї було по суті якорем. Ірада чула, що якщо декхаї дуже обдарований та занадто багато часу проводив на зв’язку з Зовнішнім полем, з часом його свідомість починає сприймати тіло, як заваду. Але Ірада була впевнена, що якесь невдале купання не могло її настільки змінити, щоб вона власне життя стала вважати завадою. До того ж можливі перспективи колись полишитися у Зовнішньому полі, непогано врівноважувалося тим, що декхаї, навіть колишні, були шанованими, забезпеченими і взагалі елітою суспільства. Так було через те, що дуже багато знань про цю планету й особливості її життя, принесли людям саме вони. Саме перший декхаї віднайшов сальвахес і вказав на їх біоспорідненість, наштовхнув на ідею створення дхаса…

— Мені і 5% будо б забагато, — зітхнув Бохлейн, перебиваючи думки дівчини.

— Коханий, до рівня, коли свідомість намагається відкараскатися від старечого, нашпигованого імплантатами та біозамінниками органів тіло, мені ще дуже, дуже далеко.  Подивись на мене, хіба можна це сприймати завадою? — Ірада відклала вбік вбрання, яке збиралася надягнути, та зі спокусливою  посмішкою продефілювала перед чоловіком у самій білизні.