Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

Можливо, він володів якимись таємними знаннями свого древнього африканського племені? І справді, згодом я дізналася, що в його роду були ворожбити й чаклуни, а сам Тололва виховувався в традиційних умовах: кочував разом зі своїми одноплемінниками саваною, вчився танцювати бойові обрядові танці, коли треба було якнайвище стрибнути вгору, вимахуючи дерев'яним списом, умів поцілити стрілою у жилу на шиї буйвола, щоб націдити в кухоль з молоком свіжої крові — головного харчування масаїв, коли вони пересувалися по голій, випаленій сонцем землі. І зробити це так, щоб не завдати шкоди тварині.

З давніх-давен і донині масаї вважають себе людьми вищого ґатунку і поважають лише тих, хто може дати їм гідну відсіч. Адже масаї завжди були відважними воїнами, які не знали страху і зневажали простих землеробів, нездатних захистити свої поля, домівки, дітей і жінок. Незважаючи на розвиток сучасної цивілізації, вони практично цілком зберегли традиційний спосіб життя.

Ці горді люди не обробляють землю, не займаються ремеслами — вони випасають худобу і щиро вірять, що верховний бог Енгай подарував їм усіх тварин на світі. До речі, білих вони також вважають людьми нижчої раси, адже ті почуваються цілком безпорадними у суворих умовах африканського степу й не розуміють своїми примітивними мізками, що світ — це єдине ціле, де кожна рослина, комаха чи тварина існують у нерозривній єдності. А призначення людини — зрозуміти ці таємні закони.

Яким дивом Тололва опинився в Едмонтоні, захистив дисертацію, став дипломованим режисером і відомим дитячим письменником, книжки якого виходять у США, Англії та Канаді? Розпитати про це детально я в нього просто не встигла — було надто багато тем для обговорення. Вже згодом я прочитала в його біографії, що Тололва Моллел був одним з тих небагатьох молодих і допитливих масаїв, котрі наважилися покинути рідне плем'я. Потім юнак закінчив школу при католицькій місії, після цього захопився театром і разом з мандрівною трупою виступав у різних містах, містечках і селищах Східної Африки. Він почав запоєм читати книжки і схотів переконатися, чи справді той широкий світ, що існує за межами африканської савани, такий недосконалий і небезпечний, як йому розповідали батьки та друзі.

— Пригадую, якось ми виступали на базарній площі невеличкого кенійського містечка. А треба сказати, що ті прості й щирі люди сприймають театральні вистави дуже емоційно — часом вони не розрізняють, де реальне життя, а де вигадка. Ми спорудили тимчасову сцену і грали «Отелло» Шекспіра. Мені дісталася роль лиходія Яго, котрий оббрехав юну дружину шляхетного мавра та ще й підкинув речовий доказ — мережану хусточку Дездемони. Коли ж Отелло, якого грав мій колега-актор, дізнався, що підступний Яго надурив його і він укоротив віку ні в чому не винній жінці, то він так увійшов у роль і настільки перейнявся трагічною долею мавра та його сердешної задушеної дружини, що, забувши про шекспірівський сюжет, кинувся до мене і почав душити за горлянку по-справжньому. Глядачі, що сиділи навколо імпровізованої сцени, також були обурені негідною поведінкою провокатора, тож почали кричати: «Убий його! Убий його!» Мій товариш настільки захопився, що я ледве вирвався з його цупких рук. І того ж дня вирішив, що треба розпрощатися з трупою мандрівного театру, і подався до Канади, вчитися в Едмонтонському університеті.

Розповідаючи ці веселі історії зі свого життя, Тололва радісно сміється, і мені починає здаватися, що все це — чергова казка, яку він складає на моїх очах. Але Оленка, яка добре знала цього вишукано вбраного чорношкірого інтелігента, потім підтвердила мені, що все це — правда. А за кілька днів Тололва запросив нас із сином до себе в гості. Ми завітали до його затишної оселі, де всі стіни були обвішані яскравими ілюстраціями до його дитячих книжок, познайомилися з дружиною й двома синами письменника. А коли я запитала про те, чи можна надрукувати в Україні кілька перекладів Тололвиних казок, він усміхнувся й сказав, що права на казки належать видавництву і це коштуватиме досить дорого…

— Знаєте, — сказав мій новий знайомий, — не переймайтеся, я можу цілком безкоштовно розповісти вам свою улюблену казку, а ви її запам'ятайте й робіть з нею, що хочете…

Я ввімкнула малесенький диктофон, з яким у Канаді майже ніколи не розлучалася, і записала ось таку африканську побрехеньку про павука Анансія.

«Коли я був маленький, мама часто розповідала мені дивовижні історії про цього кмітливого й хитрющого павука. Анансій — мій улюблений герой, він мені дуже подобається, але тільки як казковий персонаж. Знаєте, навряд чи я зрадів би, коли б Анансій завітав до мене в гості — надто вже він ненажерливий. Тож слухайте уважно. Зветься ця казка

Змагання брехунів

Колись дуже давно на землі зникла вся їжа і почався жахливий голод. Навіть розумний і винахідливий павук Анансій, і той голодував. День у день він бігав по всіх усюдах у пошуках їжі — заглядав під каміння, нишпорив по кущах, але все намарне. І ось, коли павук вже зовсім охляв, на перехресті доріг він зустрів комара, метелика й муху.

— Ага! Нарешті я знайшов собі щось попоїсти! — радісно закричав павук.

— Ага! — скрикнули комар, метелик і муха. — Це ми знайшли собі щось попоїсти!

— Ні, ні, ні! — заперечив Анансій. — Це я знайшов!

— Ні, ні, ні, це ми! — заперечили комар, метелик і муха. — Немає жодних сумнівів — це ми тебе знайшли і зараз гарненько пообідаємо. Адже ми так зголодніли!

Було зрозуміло, що ніхто з них не поступиться, бо кому ж хотілося бути з'їденим? Тож вони сперечалися й сперечалися, а сонце припікало все сильніше й сильніше. Аж врешті Анансій почухав волохатою лапою потилицю й запропонував:

— Ми ж не можемо довіку стояти на перехресті доріг і сперечатися. Треба раз і назавжди вирішити, хто кого з'їсть. Оце щойно мені спало на думку, як ми це владнаємо. Давайте влаштуємо змагання брехунів!

— А що це за змагання? Ми про таке зроду не чули, — здивувалися комар, метелик і муха.

— Все дуже просто. Кожен із нас мас розповісти якусь цікаву історію, в якій не буде ані крихти правди. І коли той, хто слухає, не витримає й вигукне: «Та це