Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Дідько, лови її!

Я вже не думала.

Я не бачила нічого перед собою, окрім однієї мети — вихід.

Двері піддалися.

Свіже повітря різонуло легені.

Тачка. Де моя тачка?!

Я різко кинулася вліво — моє авто стояло в тіні.

Руки тремтіли, поки я відчиняла двері, але я вирувала.

Запуск двигуна.

Різкий ривок.

Вони були за метр від мене, але я вже неслася вперед.

— Ааа, зловіть її!!!

Я вдарила педаль газу.

Швидкість.

Ліс.

Траса.

Я вилетіла на дорогу.

В очах двоїлося, але я не могла зупинитися.

Дивитися вперед.

Позаду мене ревіли двигуни.

Вони слідували.

Фари різали ніч.

Я відчувала, як серце стукотить у грудях, як кров гупає у скронях.

— Давай, давай, давай… — прошепотіла я, стискаючи кермо.

Чорна машина позаду скорочувала відстань.

Ще хвилина — і вони будуть поруч.

Ще трохи — і мене зіштовхнуть з дороги.

— Ні, фіг вам, — вичавила я через зуби і різко крутнула кермо.

Авто занесло.

Шини заверещали.

Вони не очікували.

Їхню машину різко кинуло вбік, вони вирівнялися, але я вже була на повній швидкості.

Попереду — місто.

Попереду — світло.

Попереду — мій шанс на виживання.

Я не могла дати їм шанс.

Я не могла знову потрапити в їхні руки.

Попереду виднілися вогні міста.

Я не зупинилась.

Ще трохи.

Ще кілька кілометрів.

Будь ласка, Боже, ще трохи…

Я влетіла в місто, різко зменшуючи швидкість. Тут уже не можна було просто натискати на газ — всюди обмеження, камери, перехожі. Потрібно було думати і діяти швидко.

Плутати їх.

Не панікувати.

Різкий поворот ліворуч, ще один.

Вузька вуличка.

Я різко завернула направо, намагаючись уникнути прямої лінії, за якою вони могли б мене відстежити. Залишалися відбитки шин на асфальті. Позаду було чути рев моторів. Вони не здавалися. Ще один поворот. Ще один.

Шахи на дорозі.

Серце калатало в грудях, легені горили.

Я вийшла на головну дорогу і…

Блін.

З-за рогу раптово вихала машина.

Я різко натиснула на гальми.

Гучний вереск шин, запах паленої гуми, клуби диму, що піднялися над асфальтом.

Я завмерла.

Тупик.

Попереду — машина, позаду — вони.

З пастки не вирватися швидкістю.

Вони під'їхали, їх фари різали темряву.

Я не могла тікати.

Але панікувати я теж не збиралася.

Звук двигунів позаду змушував кров шуміти у вухах.

Я розтиснула пальці на кермі.

Я вийшла з машини. Повільно. Холоднокровно. Мої черевики вдаряли об асфальт, відлунюючи у вечірній тиші. З-під капота ще йшов пар, запах паленої гуми торкався ніздрів. Я була вся в крові — розбити губи, синець на щоці, подряпані руки. Але я пішла вперед.

Прямо на них.

Вони вийшли зі своєю машиною, але… Поп'ятилися назад. Очі бігали зліва направо, хтось напружено згріб куртку на грудях, ніби шукав у кишені пістолет. Їм не подобалося те, що я роблю.

Їм було страшно.

— Що? — я різко нахилила голову набік. — Що, хлопці? Що вам треба?

Вони мовчали.

Я продовжувала йти.

Їхні спини наткнулися на машину, вони більше не могли відступати.

— Що тобі треба? — пробелькотав один із них.

— Ви щось шепотіли про "погратися", — я стискала в руці балончик, непомітно натискаючи пальцем на клапан. — Тепер я хочу "погратися".

Я різко підняла руку і розпилила перцевий балончик прямо їм в обличчя.

Вони закричали.

Це було красиво.

Один схопився за очі, другий почав кашляти, третій впав на коліна, судомно махаючи руками перед собою.

— Тачку прибрали, орки! Швидко! — гаркнула я.

Мені було плювати, що вони мене не чули.

Я рішуче пішла до своєї машини.

Сіла в салон. Руки більше не тремтіли. Завела мотор. Фари прорізали темряву. Я виїхала на головну дорогу, продовжуючи оглядатися в дзеркалі. Вони ще там. Корчаться.

Вони мене запам'ятають. Надовго. Але вже не наздоженуть. Я їх переграла.

Було вже пізно, коли я, нарешті, припаркувалася у дворі. Світло в квартирі ще горіло.

Це означало що Роня не спала.

Я знала це ще до того, як відчинила двері.

Всередині було тихо. Напружено тихо. Я зайшла до вітальні, і перш ніж встигла щось сказати, Роня різко підскочила з дивана.

— Де ти була?! — її голос був повний тривоги. Очі горили, руки стиснути в кулачки.

Я поморщилася від того, як різко вона заговорила.

— Затрималась на роботі. Папери… — я зробила зусилля, щоб голос звучав спокійно.

Роня звучала очі.

— Брешеш.

Я здригнулася.

— Я не брешу.

Вона склала руки на грудях.

— Я чула, як ти заїхала у двір. Скрип шин. Так буває, коли ти поспішаєш.

Я стисла щелепи.

— Я поспішала додому, Роню…

Вона надула губи.

— Ми нічого одного від однієї не приховуємо. Ти ж сама так казала.

Я перевела подих.

Моя дочка. Тут і тест ДНК робити не треба. Вона мала рацію.

Я повільно сила на дивані і закрила обличчя руками.

— Добре. Я розкажу.

І я розповіла.

Все.

Кожну деталь.

Роня мовчки слухала. Спочатку сиділа рівно, потім підняла руку до рота, здавалося, не могла повірити.

Коли я закінчила, її губи тремтіли.

— Ти серйозно?