Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

З відстані кілька кроків з’явилася фігура. Висока, струнка, з білим волоссям, що немов світилися в темряві. Його очі, холодні та глибокі, як безодня, що поглинає світло, немов запрошували до себе, але при цьому несли в собі невимовний жах. Це не були просто очі; це був погляд самого світу, що дивиться на тебе перед тим, як поглинути. Блискучі прозорі крила здіймалися з його спини, хоча їх не мало бути тут. Вони виглядали як лід, що зривається з неба, не зважаючи на жодну перепону.

Ангел. Але не звичайний ангел — темна, зловісна аура навколо нього вказувала на те, що він не на стороні світла.

— Хто ти?.. — прошепотіла вона, мимоволі ступивши назад. Її серце прискорювалося, але вона не могла відвести погляд. Не лише страх, а й невідомість мучила її. Чому він тут? Які його справжні наміри? Погляд ангела був таким глибоким і холодним, що проникав крізь неї, немов він міг дізнатися всі її таємниці, навіть ті, що вона сама намагалася приховати.

— Не втікай від своєї долі, — його голос був низьким, глухим, позбавленим будь-якого співчуття. — Ти вже знаєш відповіді. Темрява в тебе, як і світло. І в тебе буде вибір: чи підкоришся їй, чи станеш її втіленням. Твоя сила — це або кінець, або нове народження. Вибір за тобою.

Ліціан виступив вперед, ставши на захист Арелін, але тримався насторожено, не відводячи погляду від ангела. Його слова звучали з острахом, але й із тривогою.

— Не слухай його, — голос Ліціана став різким, навіть загрозливим. — Це не просто пастка, це спроба зламати тебе. Він буде використовувати твої страхи, твої сумніви. Ти не повинна піддаватися.

Ангел лише злегка усміхнувся, не дивлячись на Ліціана.

— Можливо. Але твоя відмова, Ліціане, теж має свої наслідки. Арелін має вибір, і я прийшов, щоб показати їй цей шлях.

Арелін відчула, як її серце прискорюється, її тіло напружується від цієї безпосередньої загрози. Вона зрозуміла — цей момент буде вирішальним для неї. Страх і рішучість перепліталися всередині неї.

— Я не піду з тобою, — сказала вона твердо, хоча відчувала невпевненість у своїх словах. Вона намагалася виглядати сильною, але страх сковував кожен її рух.

Ангел, здається, не здивувався її відмовою, але його погляд став ще більш пронизливим.

— Ти не можеш уникнути своєї природи, Арелін. Я буду слідкувати за тобою, як і раніше. І коли прийде час, я знову повернуся. Ти не зможеш зупинити те, що в тобі живе.

І раптом він зник. Так швидко, як і з’явився. Лишивши після себе лише відлуння тихого, холодного сміху, що заглушив тишу бібліотеки.

Арелін стояла, мовчки, не вірячи тому, що сталося. Її серце все ще билося пришвидшено, і думки плуталися. Вона розуміла — це тільки початок. Темрява прийшла до неї, і цього разу вона не могла уникнути того, що їй призначено.

Ліціан підійшов, занепокоєно дивлячись на неї. Його тривога була очевидною.

— Ти в порядку? — його запит був сповнений турботи, але Арелін не могла відповісти одразу.

Вона мовчала, її розум намагався зібрати всі шматочки того, що сталося. Страх і рішучість перепліталися всередині неї. Вона знала, що повинна дізнатися більше. Інакше все це залишиться лише туманною загрозою.

— Я не впевнена, — відповіла вона після паузи, повертаючись до манускриптів. — Але я повинна дізнатися більше.

Арелін відчула, як тиша в бібліотеці раптово набула ваги — глибокої, важкої, немов сама темрява затамувала подих. Її пальці торкнулися стародавнього пергаменту, та поштовх долі, що щойно стався, не давав зосередитися. Погляд незнайомця — холодний, проникливий, позбавлений емоцій — все ще стояв у неї перед очима. Він був не просто спостерігачем. Він був частиною чогось значно більшого.

Ліціан уважно стежив за нею. Його погляд, як завжди, залишався стриманим, але цього разу Арелін вловила в ньому тривогу.

— Нам слід вирушати до храму, — промовив він, рішуче, майже суворо. — Якщо він уже з’явився — часу обмаль.

— Я боюся, Ліціане, — прошепотіла вона. — Відчуваю, як щось тягне мене... щось, що не піддається логіці. Темрява знає моє ім’я.

Він наблизився, поклав руку їй на плече. Його дотик був теплим і живим, ніби якір у морі сумнівів.

— Це не твій шлях, Арелін. Не дозволяй чужій волі керувати твоєю сутністю. Ти не знаряддя. Ти — сила.

Вона дивилася в його очі, шукаючи опору. Ліціан не мав відповідей на все, але його віра в неї стала єдиним світлом у тому, що починало здаватись нескінченним мороком.

— Храм, — тихо сказала вона, стискаючи манускрипт. — Покажи мені дорогу.

Вони швидко залишили бібліотеку, петляючи вузькими, погано освітленими коридорами. Зрештою, перед ними постала масивна арка, схована за старовинною гобеленовою завісою.

— Сюди, — коротко мовив Ліціан, зрушуючи плиту в стіні. За нею відкрився прихований хід — вузький, запорошений і наповнений відлунням давнини.

Підземелля зустріло їх гнітючою тишею. Лише поодинокі факели кидали тремтливі плями світла на старі кам’яні стіни. Повітря було густе, просякнуте пилом і часом.

— Цей прохід веде до храму Предтеч, — пояснив Ліціан, ідучи попереду. — Там зберігаються давні знання про тих, хто порушував рівновагу світу. І, можливо, про тебе.

Арелін мовчки йшла за ним. Її серце билося з кожним кроком все голосніше.

Нарешті вони зупинилися перед високими дверима, вкритими візерунками, що нагадували зіткану в нічному небі мову зірок. Арелін торкнулася однієї зі спіралей — вона ледь відчутно затремтіла під пальцями.

— Це руни захисту... але водночас і печаті, — пробурмотів Ліціан. — Вони стримують щось — або когось.

— Або чекають на когось, — тихо додала Арелін.

Він поглянув на неї. Її очі вже сяяли тим самим дивним світлом, яке він бачив у її матері. Спадок. Сила. Загроза.

Ключ повернувся у замку із глухим скреготом. Двері повільно відчинилися, відкриваючи шлях у храм, де кам’яний вівтар стояв посеред порожньої зали, оповитої напівтемрявою.

— Ти готова? — запитав Ліціан, не відводячи погляду.