Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Почалось із тиші. Не зі слів, не з відео, не з події. Просто з тиші, яка раптом ставала чутною. Люди залишались наодинці — і чули не звуки, а відлуння власних вчинків.

У Доброму — водій маршрутки не спав три ночі. Йому снилась дівчина, яку він висадив серед ночі, бо «немає здачі». Вона не померла. Вона просто сиділа. І дивилась. І він відчував сором, який не міг зупинити.

У Степнограді — вчителька прокинулась від того, що чула голос матері дитини, яку змусила перевестись. За те, що не говорила «так, будь ласка» на кожному уроці. І ця мати не говорила нічого. Вона просто дивилась крізь сніг. І її погляд болів.

У великому місті — журналіст під час прямого ефіру раптом замовк. Камера ловила його очі. А він бачив себе — не як інтерв’юера. А як людину, що вичищала правду з сюжетів, бо «так зручніше». І тепер — не було зручного.

І це повторювалось. У селах. У містах. У підвалах і офісах. В лікарнях і супермаркетах. Люди почали відчувати, що більше не одні. І це «не одне» — не Бог. Не демон. Це була пам’ять. Жива. І вона говорила не вголос. А всередині.

Почали з’являтись історії: «мені снився він». Хтось казав — у сірому. Хтось — без обличчя. Хтось — просто тінь. Але суть одна: після сну прокидались і вже не могли бути тими, ким були.

На форумах з’явився новий тег: #голосбезефіру. Хтось сміявся. Хтось казав: це глюк. Але частина — мовчала. Бо знала, що бачила. І не знала, як це пояснити.

У деяких офісах почали прибирати дзеркала. У школах — зникали ікони. У сім’ях — починались розмови, яких не було десятиліттями.

А Артем не говорив ні слова. Але його мовчання вже звучало — не вуха. А совість.

Світ почав пригадувати. І цього разу — не тому, що хтось змусив. А тому, що більше не можна було не згадати.