Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Він не йшов додому. Він ішов у минуле. Там, де колись було життя — тепер залишились лише уламки почуттів. Будинок виглядав так само. Двері, які скрипіли. Під’їзд, де ще пахло старими листівками й висохлим вином. Тиша — глибока, чужа, але знайома.

Він подзвонив у двері. Один раз. Без тривоги. Без очікування. Просто — щоб завершити коло.

Вона відкрила не одразу. Марія. Ті самі очі. Тільки втомлені. Ті самі руки. Тільки ближчі до грудей. Вона не крикнула. Вона не зомліла. Вона — впізнала.

— Артеме…

Її голос був тихим. Зламаним, але не зляканим. Вона дивилась — не в його очі, а глибше. І щось у ній зрушилось. Як камінь, що тримав усе всередині, нарешті покотився.

Вони сиділи на кухні. Старий чайник кипів, але ніхто не наливав. Її пальці тремтіли. А він мовчав. Не тому, що не знав, що сказати. А тому, що все відчував.

— Я думала, ти мертвий, — сказала вона. — Я не шукала. Бо всі казали, що не знайшли. Що, мабуть, згорів. Я не змогла… нічого не змогла.

Він не відповідав. Її голос уже тримав усе.

— Я чекала. Роки. Але ти не повертався. І був один день… один. Я зробила помилку. Я не кохала його. Я просто… я не витримала. І потім нічого не було. Тільки тиша. Я не сказала нікому. Але зараз — не можу мовчати.

Вона заплющила очі. Здавалося, чекає удару. Але удару не було. Лише дотик — не тілесний. Присутність. Він не торкнувся її. Але був поруч.

— Я досі тебе люблю, — прошепотіла вона. — Але знаю, що вже не можу бути з тобою.

Він кивнув. Один раз. І цього було достатньо. Він любив її. Відчував це в кожній клітині. Але не міг бути з нею. Тепер між ними — правда. І тиша. І вона — не кара.

Він підвівся. Подивився на неї востаннє. А вона — на нього. Без сліз. Без прохань. Лише з вдячністю, що він прийшов. І не зламав її.

Він пішов. І вона не зупинила. Бо це була остання зустріч. І водночас — єдина, справжня.

І після нього в квартирі залишився не біль. А спокій. Який буває лише після прощення.