Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Саміт проходив у Велльмарі — місті без війни, але з охороною на кожному розі. Прапори трьох країн — Титанії, Волиці й Ірхи — колихались перед будівлею конференц-залу, як маски, що давно втратили обличчя.

Зала була біла. Занадто. Стіл — круглий, але з трьома секторами, кожен із прапором. Камери — тільки в загальному плані. Пресу — не пустили. Атмосфера — стерильна, як хірургічний відріз.

Трей Морґалл почав першим. Президент Титанії, в костюмі кольору стали, говорив розмірено, впевнено. Його посмішка — без щирості, але з відточеним кутом для камери.

— Ми тут, щоб забезпечити мир. Щоб уникнути нових трагедій. Ми хочемо стійкості. Відповідальності. І домовленостей, які відповідатимуть реаліям.

Реалії, про які він говорив, не включали повернення окупованих територій. Не включали жертв. Лише баланс. Економічний. Геополітичний.

— Ваша країна, пане Коваль, винна нашому бюджету понад шістдесят мільярдів на відновлення. Це — офіційно. І ви продовжуєте просити ще. Ми не можемо нескінченно витрачати ресурси, коли ситуація не змінюється. Це — не стратегія. Це — утопія.

Коваль не моргнув. Лише тихо відповів:

— Ви не даєте нам допомогу. Ви даєте нам умови. І кожного разу вимагаєте щось нове. Ви продаєте зброю в розстрочку — і називаєте це підтримкою.

Морґалл знизав плечима:

— Війна — це бізнес, пане Коваль. Хтось має рахувати.

Іван Мерхан мовчав. Але його погляд — холодний, без змін — дивився лише на Коваля. У ньому не було роздратування. Лише очікування. Як у хірурга перед розтином.

Нарешті він сказав:

— Ірха не претендує на зайве. Лише на те, що завжди було її. І на безпеку тих, хто говорить нашою мовою.

Коваль витримав паузу. Довгу. Тиску в залі вистачило б, щоб зламати багатьох. Але не його.

— Ви хочете, щоб ми погодились назвати нашу кров — добровільним донорством. Щоб ми вибачились, що жили. І здались — щоб вам було зручно. Ви обидва хочете, щоб ми визнали себе поразкою. Але ми — не ваша зручність. І не ваша тиша.

Морґалл нахилився вперед:

— Ви ризикуєте. Ваш народ втомлений. Ви не витримаєте ще однієї зими. Ви не зможете триматись без наших грошей, без нашої інфраструктури, без нашого впливу.

— І без вашої правди, — кинув Коваль. — Та ми вже давно тримаємось не на грошах. А на тому, що ви втратили — на гідності.

У залі стало тихо. Дуже. Камери мовчали. Але хтось один — один із дипломатів — ковтнув повітря так голосно, що всі почули.

Мерхан підвівся. Його фраза прозвучала як приговор:

— Розмова завершена.

Морґалл кивнув. Хоч і не до нього.

Після саміту комюніке назвало перемовини "прогресом на шляху до деескалації".

Насправді — жодна з трьох делегацій не потисла руки іншим. І коли Коваль вийшов із залу, йому не подав пальта жоден із асистентів.

А охоронець у кутку пізніше скаже:

— Було дивне відчуття. Ніби хтось стояв за склом. Дивився. І не моргав.

Але про це в протоколі не згадали.