Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Оцінюючи ситуацію кінця XIX — початку XX століть в українській літературі, С. Павличко повернулася до сторічної давнини малоконструктивного протиставлення (як на мене, доволі войовничого) народного — модерному, російськоорієнтованого — західному, «реакційного» — «проґресивному».

Сьогодні представники модерного табору (яких ще можна назвати раціоналістами), переважно позбавлені трагічного радянського життєвого досвіду, є носіями більш відповідної західній людині освіти, а тому перебувають у вигіднішій позиції. Відтак нічого дивуватися, що їхні лави стрімко зростають. Тим часом виховані радянською освітою умовні народники мають значну потребу щоразу повертатися до реалій життя радянської доби, до цілком відмінної від західної шкали цінностей. Вони все ще змушені нести тягар морального самовиправдання та очищення від багаторічного досвіду постійних принижень.

Такий стан витворює психологічну ситуацію, за якої суспільній свідомості нав'язується думка про суголосність духові нашого часу «модерну» — слабосилого та виродженого самокопання (яке на самому Заході вже давно коли не здано «до архіву», то, принаймні, не є актуальним методом). Натомість часто збаналізований, але зрозумілий народній психології та свідомості метод художнього освоєння дійсности, що є мистецьким відгуком автора на реалії довколишнього життя, оголошується чимось ніби другорядним, хоча чи не це мусить бути головним завданням митця чи дослідника? Проте психологічна й матеріальна ситуація в країні, де зубожіле суспільство досі продовжує дивитися на заможний Захід з захопленням, дозволяє «продавати» навіть методологічно «застарілий» товар із наліпкою made in як єдиноможливий підхід сучасного дослідника. Відтак із прикрістю можна констатувати, що психологічна ситуація сьогодні дуже подібна на ту, що, була сто років тому. Різниця одна, але суттєва: хліборобсько-селянська Україна вже не є ні хліборобською, ані селянською, хоча її культура й досі живиться з цієї основи.

Із іншого боку, коли століття тому думка про занепад Заходу вперше була озвучена Освальдом Шпенґлером у праці «Занепад Европи», то нинішні процеси, пов'язані насамперед із ґлобалізацією, змушують значно обережніше ставитися до орієнтації   л и ш е   на Захід, а ґасло Хвильового «Геть від Москви!» дехто з вітчизняних літературознавців і науковців коли й повторює, то лише в дискусійному запалі чи з причин патологічного й непереборного страху перед Москвою.

Саме з огляду на ці зміни в сучасній нам цивілізації сьогодні дедалі більш актуальною стає навіть не так творчість, як життєва біографія Василя Стуса, якою український схід ніби зближується із заходом, а державницька ідея виявляє себе через анархічну індивідуальну поведінку.

Як і кожен український митець, Стус усвідомлював, що на схилку життя навіть найзатятіші модерністи чомусь стають на народницькі позиції, що українці з відносно вільних західних земель у пошуках кращої долі значно частіше за жителів деспотичної Російської імперії полишали свою землю, що в країні, де йому випало жити, традиційному народницькому дискурсові надають перевагу не лише більшість письменників, а й, що важливіше, — більшість їх читачів. І коли до початку шістдесятих захоплення модним екзистенціалізмом усе ще переважало, то після цілковитого фіаско його модернових «Зимових дерев» навіть у вузькому колі фахівців Стус остаточно зрозумів, що пошуки провадяться ним не зовсім у «тій» площині, яка обіцяє визнання.

Усвідомлення цього далося зовсім непросто, але, нехай і ціною кількох років безперспективних блукань, таки далося. І це, може, його найбільша творча перемога до арешту 1972 року, адже, прийнявши коли не розумом, то серцем, що народ не може бути «сліпим», Стус зрозумів, що в тому, що він «нецікавий» тогочасному читачеві, винен таки він, а не читач. Бо не знайшов ниточок, які б заманили, закликали, завели читача в його — Василя Стуса — світ[89].

Урешті-решт, він добре бачив популярність у глядачів п'єси «В степах України» О. Корнійчука чи значно більшу зацікавленість віршами його сучасників — Василя Симоненка, Миколи Холодного, Ліни Костенко.

Зрештою, торування «дороги» до читача — головне завдання, яке постає перед кожним, і то не лише українським, митцем, коли він прагне з любителя красного слова перетворитися на професійного літерата. Звісно ж, більшості не вдається здолати цей шлях, але сам факт такого пошуку свідчить про серйозність письменницьких намірів і певний професіоналізм.

Хоч як прикро, але невдачі на цьому шляху є закономірними, а успіхи — надто рідкісними й ніколи чи майже ніколи не виказують жодної закономірности. «Модерністи» платять нерозумінням із боку широких мас, «традиціоналісти» — певною зверхністю критиків і літературознавців, ті ж із авторів, хто шукає синтезу, часто стають чужими і тим, і іншим. Як тут не згадати імен Павла Тичини, Віктора Петрова-Домонтовича, Михайла Яцківа. Більшою чи меншою мірою творчість усіх цих письменників досі прочитана доволі поверхово, або, як у випадку з Тичиною і Петровим-Домонтовичем, усе ще засуджується зі псевдоідеологічних міркувань. Поодинокі голоси людей, які співвідносять їхню трагедію й роздвоєність із трагедією й роздвоєністю українського народу в XX ст., усе ще залишаються епізодичними й не надто впливають на усталені стереотипи сприймання.

Щось подібне відбувається і з творчістю Василя Стуса: одні його сприймають лише як естета і лірика, інші — як борця за «незалежність України» (фактично — за право на існування україномовної селянської культури), тим часом як усе це в дуже складний, химерний і не завжди послідовний спосіб цілком природно співіснувало в ньому.

І, що найважливіше, зрадити жодну з цих складових Василь Стус не міг. Бо на одному боці була мама, батько, рід; а на іншому — потяг до високого, прагнення реалізації й відповідальність речника таланту за Божу іскру — чи то дар, чи то прокляття.

* * *

Батьки Василя Стуса[90] взяли шлюб восени 1920-го. Ще яких два-три роки тому такий шлюб важко було навіть уявити, адже відмінність у соціальному й майновому статусі Їлини Сінківської (дівоче прізвище матері В. Стуса) і Семена Стуса були істотними, а це — не найкращий варіант шлюбу. Мало місце й зневіра Їлини, пов'язана, очевидно, з любов'ю без взаємности, про що сама вона воліла мовчати.

— Він був бідний, сирота, прийшов з плєну, — розповідала Їлина Яківна під час зйомок документального трисерійного фільму «Просвітлої дороги свічка чорна»[91]. — А ще троє дівчат було в нього: дві сестри від мачухи, а одна його рідна… То ми перезимували, а навесну вже свадьбу робили Зіні, його сестрі.