Читати книгу - "Гірка правда"

української мови, Київ, 1970, т. 1, стор. 99. ">[19] Таке саме визначення слова "банда" подають польські словники.[20] Жодна дефініція не пасує до політичної діяльності збройних формувань типу УПА. І хоч, правду кажучи, аж проситься на язик, щоб УПА, СКВ чи УНС називати бандами, проте я цього не робитиму, бож, за малими винятками, названі тут формації діяли з політичних мотивів. І ще: поляк, лікар родом з польського Підкарпаття, мій друг і приятель, якось написав мені: Вбивали, палили не тільки ті з УПА, а й з деяких польських формацій, то чому ж одних називати бандами, а других військом? Цей аргумент не позбавлений логіки, хоч ... , та про це говоритиму при темі: хто почав? Тут лише можна сказати, що не існують об'єктивні критерії для назви "банди". Польська і більшовицька політичні літератури називають УПА бандами, українська діаспорна література бандами називає польські підпільні відділи, такою ж назвою послуговувалася польська післявоєнна література у відношенні до А.К., ВІН, НСЗ тощо. Українська діаспорна література бандами називає теж червоних партизанів. Гітлерівці УПА теж називали бандами.

З наведених тут міркувань, також з огляду на те, що я не входитиму в деталі мордів, коли не матиму певності - хто їх вчинив на поляках, називатиму ті групи "відділами У ПА", хоч би це були групи СКВ. Це також тому, що СКВ чи УНС були керовані УПА, і тому, що відділи "Пiльської Січі" (не говорю про самого Тараса Бульбу-Боровця) були предтечею УПА.

Патріотизм - почуття благородне, це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги. Це шляхетне почуття сьогодні українські націоналісти намагаються підмінити антигуманним поняттям "націоналізму". Як не дивно, в сьогоднішню добу, в рік після проголошення незалежності України, на сторінках газет і журналів на Україні майже не можна зустріти слова "патріотизм", його часто заступає слово "націоналізм". А це -полярно різні поняття. Про націоналізм, як ідеологію, говоритиму в окремому розділі.

Хочу вказати на те, що слово "патріотизм" не зареєстроване навіть таким популярним виданням, як "Енциклопедія Брітанніка" за 1973 рік. Там, натомість, є слово "націоналізм", яке пояснюється близько до європейського поняття "патріотизм"[21]. Цю обставину широко використовують українські націоналісти у своїх впливах на англомовне оточення, у формуванні поглядів англомовних політиків, англомовних засобів масової інформації на український націоналізм, який після війни в очах західного світу змальовують як патріотичний рух, що боровся з більшовизмом, а навіть з нацизмом. На жаль, намагання українських націоналістів у цій ділянці увінчалися великим успіхом, навіть такі державні засоби масової інформації, як "Редіо Інтернешенел" з Монреалю, "Голос Америки" послуговуються в україномовних передачах терміном "націоналізм" на окреслення українського патріотизму; на українських патріотів, демократів, кажуть: "націоналісти".

Держави бувають різні. Не конче побудовані на базі нації. Я погоджуюся з тим, що завершенням розвитку народу, нації як правило є побудова власної держави на власній території, це бо таке природне, що навіть не вимагає пояснення. Проте пояснення вимагає те, що держава не є самоціллю нації. Тобто, народ, нація не може прямувати будь-яким коштом до побудови своєї держави. Нація будує свою державу задля заспокоєння інтересів свого народу. Тільки така національна держава приносить користь, коли вона служить усьому народові, народові, котрому добре жити у своїй державі. І не тільки членам основної нації, але також громадянам, що належать до національних меншостей. Під сучасну пору існує ряд національних держав, з яких люди силоміць утікають - до Канади, США, Франції, Німеччини, Швейцарії тощо. У цьому контексті добре пригадати слова великого борця за права людини, великого українського патріота, генерала Петра Григоренка. Під час однієї з конференцій, організованих проф. Петром Потічним в МакМастерському університеті в Канаді, ген. Петро Григоренко сказав приблизно так: "Я не хотів би жити в українській державі, в якій правили б бандерівці." Це - вагомі слова, вони вказують на те, що важливим є не тільки сама побудова національної держави, але й її зміст, форма держави.

Українським націоналістам, котрі ставлять собі стратегічною метою побудувати українську державу на всіх (на їх думку) українських етнічних землях, слід пригадати, що існують на світі держави, такі як Швейцарія, Монако, Люксембург, Андора, Сан Маріно, але нема ні швейцарської, ні монакійської, ні люксембурзької, ні андорської, ні ліхтенштейнської, ні сан-марінської націй. Ба, існує держава Ватикан, але ж немає ватиканської нації. Тому з намаганням творити національну державу на абсолютно всіх (на думку націоналістів) українських територіях треба бути обережним, така мета не може зводитись до абсолюту, доказом чого є названі вище держави.

Це - коли йдеться про Європу, але ж існують теж держави, побудовані на чужій етнічній території: Сполучені Штати Америки, Канада. І ми в них живемо. В тих демократичних державах живуть мільйони українців та інші національності. А українські націоналісти з-за океану силоміць насаджують на Україні ідеологію, за якою Україна не може поступитися хоч би клаптиком своєї (на думку націоналістів) етнічної території.

В такому підході до побудови української держави закладена небезпека перманентного напруження зо всіма сусідами, небезпека збройних конфліктів. Тим більше, що ОУН не визнає ніяких компромісів, які є сьогодні суттю мирного співіснування народів.

З поняттям національної держави в'яжуться погляди на так звану "однонаціональну державу". Проте теорія однонаціональної держави, якої поборником є ОУН, властива діяльності не тільки українських націоналістів. Коли йдеться про ОУН, то звернемо увагу на те, що в жодному первісному документі цієї організації навіть не згадується про місце в українській державі для жителів іншої, ніж українська, національності. ОУН ніколи не створила держави, тож не було змоги (і дуже добре, що не було) прослідкувати, яке було б відношення "вождів" до так званих "чужинців", тобто людей іншої, ніж українська, національності. Однак вказівки щодо цього були виразні: в такій державі не було місця для "чужинців", про що буде мова далі.

В теорії та практиці ми мали змогу прослідкувати намагання побудови однонаціональної держави з боку "народної демократії" - Польської Народної Республіки. Саме в рамках цих намагань 1947 року була проведена