Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

По обидва боки кузова ішли бойові друзі майора. Підполковник Кузнецов уже мав з ними розмову й сповістив, що незабаром приїде єдиний син Баграта Месропяна, який ось уже кілька місяців служить у їхньому полку і весь цей час розшукував свого батька.

Процесія зупинилася в одному з міських парків.

Затихла траурна мелодія.

Домовину з небіжчиком його друзі на руках донесли до недавно викопаної ями й поставили на свіжу землю. На якусь мить, здалося, занімів увесь світ.

— Друзі,— став біля домовини немолодий уже капітан з червоним рубцем нижче скроні,— сьогодні ми проводжаємо в останню путь справжнього трудівника нашої армії комісара Баграта Ашотовича Месропяна. Незважаючи на те, що майорові Месропяну лише недавно виповнилося сорок років, він, завдяки своїм організаторським здібностям, командирському таланту, пройшов шлях за тяжкі роки війни від комісара батальйону до комісара полку…— Потім капітан розповів про славний бойовий шлях Баграта Месропяна, про те, як він, поранений, потрапив у фашистський полон, та згодом організував з друзями втечу, і вони великою групою приєдналися до польських партизанів. На хвилю капітан замовк, ковтнув важкий клубок, що підкочувався до горлянки, сказав: — За короткий час Баграт Ашотович став улюбленцем польських партизанів, завдяки своїй хоробрості й гострому розуму заслужив їхнє довір’я і велику шану. Його ім’я добре було відоме й гестапівцям, які обіцяли за голову безстрашного партизана п’ятдесят тисяч злотих, тільки не вдалося схопити його ніякими обіцянками й хитрощами. І от тепер, коли ми вже стоїмо на порозі перемоги, сталося непоправне — загинув наш улюблений комісар.

Друзі! Сьогодні не лише ми, співвітчизники Баграта Месропяна, у великому горі, а й польські друзі, які прийшли віддати йому останню шану. Нехай же світла пам’ять про мужнього комісара назавжди лишиться в наших серцях — у серцях радянських людей і поляків, дружбу яких скріпив своєю кров’ю і майор Месропян.

Прощавай, наш дорогий Баграте, наш залізний комісаре!

Після того, як капітан закінчив прощальне слово, четверо воїнів підійшли до домовини, аби опустити її в могилу, але тут підполковник Кузнецов рукою подав їм знак — почекайте. Ті відійшли, а він став ближче до небіжчика, даючи зрозуміти, що також хоче висловитися. Кузнецову було що сказати, але, крім того, він хотів відтягти час, поки приїде Армен.

— Друзі,— схвильовано почав Костянтин Георгійович.— Я, на жаль, не мав радості бути знайомим з Багратом Ашотовичем, ми з ним не бачилися жодного разу. Але в моєму полку за щасливим збігом обставин служить син цього мужнього воїна — син, якому всього лише п’ятнадцять років.

Усі дивилися на Кузнецова, затамувавши дихання.

— Досить сказати,— вів далі Костянтин Георгійович,— що син цього безстрашного комісара Армен Багратович Месропян, прагнучи помститися ворогові, добровільно пішов на фронт,— матір його фашистські кати, як дружину радянського комісара, закатували в Ростові. Ми, відколи він у нашому полку, постійно захоплюємося відвагою та самовідданістю цього ще неповнолітнього хлопця, який нарівні з дорослими бореться проти ворога, двічі нагороджений медалями «За відвагу»…

Підполковник Кузнецов розповів про Арменові бойові заслуги й водночас напружено чекав, коли ж він з’явиться сам, аби встигнути попрощатися з батьком.

Нарешті Кузнецов побачив Армена у супроводі Вартана й Наталі.

— Ось він, друзі, син нашого відважного комісара,— сказав Костянтин Георгійович, показуючи запечаленими очима у бік хлопця.

Армен підійшов до труни, на якусь мить застиг, придивляючись до обличчя небіжчика, і, впізнавши, пронизливо скрикнув:

— Тату!..

Він припав обличчям до холодних батькових рук.

— Заберіть хлопця,— подав голос котрийсь із офіцерів.— Хай так не мучиться, жаль…

— Хай побуде хвилинку,— сказав капітан.

— Таточку, ріднесенький мій,— застогнав Армен,— я так довго тебе шукав… ох, я скільки тобі хотів сказати… А ти пішов назавжди… Кому ж я тепер усе те скажу, таточку? У мене ж більше нікого не лишилося, сам-самісінький я у цьому світі…

Підполковник Кузнецов підійшов, легенько взяв його за плечі:

— Сам ти не зостанешся, синку, ми будемо разом,— сказав він, одводячи Армена вбік.

— Славний хлопчина,— пошепки мовив молодий майор, який стояв поряд із генералом.

— Дитя орла завжди виростає орлом,— зворушено відповів генерал і змахнув сльозу.

Обережно підняли домовину з тілом комісара й поволі опустили в могилу.

Гірко пахли квіти.

Сира земля гупала об віко домовини.

Пролунали залпи салюту.

Духовий оркестр заграв гімн.

Стояла така спека, що навіть у лісі, в затінку дерев, було душно.

Армен захворів — батькова смерть підкосила хлопця. Але ні Вартан, ні Наталя, ні навіть сам командир полку не змогли умовити його кілька днів полежати в Любліні в лікарні, поки набереться сил.

— Ні,— сказав Армен,— я зі своєї частини не піду нікуди. Нічого зі мною не станеться. Просто трохи стомився, це швидко минеться.

Він спав, коли Вартан із солдатом привели в бліндаж трьох німецьких полонених — всі троє були офіцери, серед них — один есесівський майор.

У штабі їх допитували по одному. Перший на черзі був майор. Від Кузнецова він вийшов мокрий, витираючи хустинкою гладку потилицю, якою струменів піт. Потім до командира полку повели обер-лейтенанта. І, нарешті, покликали третього.

Майор звернувся до свого підлеглого, який, щоправда, літами був за нього помітно старший:

— Гадаю, пан обер-лейтенант не осоромив честі німецького офіцера?

— Пан колишній майор, мабуть, жартує? — спокійно глянув на нього обер-лейтенант.

— Мої офіцерські погони не дозволяють мені жартувати у таку нещасливу хвилину,— розсердився есесівець.

— Хоча б тут давайте, нарешті, забудемо про наші погони й чини…

— Замовкни, свиня, як ти смієш?..— закричав майор.