Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

— Спокійно, спокійно, пане, не репетуйте, наші з вами почесті й авторитети давно змішані з брудом,— перебив його обер-лейтенант.— Я ще 1936 року, коли рядовим воював в Іспанії, відчув, що майбутнього у нас немає, але що я міг вдіяти?..

— Треба було кинути зброю і перейти на бік комуністів,— ущипливо кинув майор.

— Десятки очей стежили за мною. Тоді я ще був зовсім молодий і не хотілося дістати кулю в спину.

— А через вісім років ти це зробив?

— Так, я більше не зміг мовчати, бачачи, куди докотилася наша «переможна» армія разом з божевільним фюрером… Уже більше десяти років він дурить німецький народ, плямує честь нашої нації. І от, будь ласка, самі бачите, до чого ми дійшли. Чи, може, ви настільки наївні, що думаєте, нібито війну ще не програно? Не хочете тверезо дивитися правді у вічі? Нам давно пора кинути зброю, забруднену кров’ю невинних людей, годі вірити самовпевненим побрехенькам рейху, що хитається на краю прірви й не сьогодні-завтра впаде…

— То ось ти який…— вражено витріщив очі майор.

— Хіба не моя правда? — вже спокійніше, притишивши голос, мовив обер-лейтенант.— Звичайно, ви колишній майор, а я всього лише колишній обер-лейтенант. Проте я трохи більше прожив на світі й багато чого побачив до війни та на війні… Військова муштра не вибила з мене мізки, навпаки, я багато чого тут зрозумів, навчився розбиратися в людях і житейських ситуаціях…

— Ти викінчений комуніст,— заскреготав зубами майор.— Як могло статися, що твоя голова й досі на в’язах!..

— Ви займалися знищенням мирних людей, пане, грабували світ, швиденько відправляли додому награбоване. Отож і не мали часу розгледіти мене та вбити. А тепер пізно.

— Зрадник! — майор розмахнувся й дав ляпаса обер-лейтенантові.

— Ану-бо, півні, припиніть! — крикнув на них наш вартовий, здіймаючи автомат.— А то зараз пообчухрую крила обом.

Від того шуму Армен прокинувся.

Спершу не повірив своїм очам — невже перед ним німецькі офіцери? На мить хлопцеві здалося, що й досі бачить якийсь химерний сон. Сон чи не сон, але він притьма вхопив автомат, який завжди тримав під рукою, і, переповнений жадобою помсти, навів його… Проте вартовий в останню мить вдарив знизу по дулові, й Арменів автомат вистрілив у стелю бліндажа — на майора й обер-лейтенанта посипалася земля.

— Ти що? Не можна!..— скрикнув вартовий.

Майор пополотнів і стояв закам’янілий, а обер-лейтенант, зрозумівши, що зостався поки що живий, з удаваним спокоєм струсив пил зі свого мундира.

Різко відчинилися двері, за якими допитували третього німця, й на порозі одночасно з’явилися підполковник Кузнецов та комісар.

— Хто стріляв? — спитав командир полку.

Вартовий пояснив, що сталося.

Кузнецов осудливо похитав головою.

— Армене, синку, хіба ж так можна? — суворо глянув на хлопця.— Це ж полонені, а в полонених не стріляють.

— А чого ж стріляли вони?.. А Майданек…

— Для фашистів не існує ніяких законів.

— Пробачте мені, товаришу підполковник,— винувато сказав Армен.— Але що я можу зробити, коли в кожному гітлерівському солдатові й офіцерові бачу свого ворога, який убив мою матір, батька… Я не можу спокійно дивитися на цих людожерів…

— Але, Армене, закон є закон. Ми не маємо права влаштовувати самосуд. Для нас той ворог, хто тримає в руках зброю… А це полонені, й ми не маємо права вирішувати їхню долю. Такий порядок…

— Таж подивіться, які вони пихаті,— не вгавав Армен.

— Нема з чого дивуватися. Адже роками звикли тільки наказувати й диктувати свої умови іншим. Нічого, Армене, пиху з них ми зіб’ємо, не хвилюйся.

Цього разу Армен змовчав, тільки відчепив од паска свою флягу та кілька разів ковтнув води. Палило всередині.

Полонені понуро чекали, чим усе це закінчиться.

Командир полку блиснув на них гострим поглядом і швидко пішов до себе, комісар і собі рушив за ним, щільно причинивши двері.

Коли закінчився допит, підполковник Кузнецов подзвонив командирові дивізії і доповів про його результати. Генерал наказав привезти майора до нього, а двох інших полонених відправити в тил.

Через кілька днів, уранці, тільки-но поснідали, як до штабу надійшов наказ: «По машинах!»

Полк, прорвавши ворожу лінію оборони, розітнув її клином і рухався далі. І, звичайно ж, штаб також просувався вперед з усіма своїми службами та господарчою частиною.

Шлях вів на Варшаву, до якої залишилося якихось півтори сотні кілометрів. Уздовж доріг тяглися села, поля, ліси. Фруктові дерева, здавалося, самі простягали бійцям свої віти з достиглими плодами. А села мали жалібний вигляд — п’ять окупаційних років залишили свої тяжкі сліди…

Дорога знову проходила полем, і вже вкотре тут і там повторювалася знайома картина — підбиті німецькі танки (над деякими й досі курів дим), самохідні гармати, перекинуті автомобілі та мотоцикли… У цих місцях недавно точилися запеклі бої.

Здалеку ще й тепер іноді чулися постріли наших далекобійних гармат.

Зненацька ліворуч з-за лісосмуги вигулькнули німецькі танки. Відстань до них була чимала, але снаряди вибухнули поряд.

— Залишити машини! — негайно віддав наказ Кузнецов.— Зайняти в полі бойові позиції!.. А ти, Бойко, жени в дивізію і передай, що чекаємо підмоги. Ну, вперед…

Бойко відразу розвернув машину й помчав… Неподалік од нього розірвалося кілька снарядів, але жоден не влучив.

Солдати вмить висипали з кузовів, розтяглися цепом і зайняли оборону ліворуч од дороги, готуючись зустріти ворога. Добре, що окопуватися майже не треба було,— поле було понівечене окопами й вирвами.

Командир полку підняв до очей бінокль.

— Петре Михайловичу, там видно