Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Будь вітхнення струєю невпинною,

Що рве вгору і серце, і дух.

Хай у серденьку віру в будущеє

Відновлять твої ніжні слова,

Відновлять пісень джерло цілющеє,

Що зморозила жизні зима.

Розігнавши всі сумніви й муку,

Ти цілим мене мужем зроби,

Щоб з тобою я жив рука в руку

Для добра, для людей, для борби.

Написано в Станіславові в вересні 1883 р.

Гей, рибачко чорноока,

Змилуйсь, змилуйсь надо мною!

Та я рибка невеличка,-

Ох, пусти мене на волю!

Тут над річкою, де хвиля

Жизні ллється і клекоче,

Сіла ти й завергла вудку:

Ті чудові чорні очі.

Кинула її ти в хвилю,

Наче гачок з діаменту,

Що той блиск мене принадив,

Чи я винен - неспасен ту?

Ох, той блиск мене принадив!

Зразу я кружив несміло,

Тайком блиском тим впивався,

Аж у серці заболіло.

Аж тоді всю зрадну силу

Оцінити я навчився,

Як затріпався на гачку

І на суші опинився.

Бідна рибка, дарма б’юся,

Воздух ловлю до гортані…

Воздух той, що ти ним дишеш,

Він уб’є мене, о пані!

Написано д[ня] 7 падолиста 1883 р., досі не друковано.

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Я забув - ні, я думав, безумний,

Що засипана прірва стара,

Заповнили її трупи й трумни…

Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!

О, забув я про тин той спижевий,

Що між нами границею став,

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже цвіти пов’яли

І ні з чого віночка плести,

Що вони й не мені розцвітали,-

Я забув, і тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти,-

Я забувся, прости!

Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.

Ей, не люби мене, дівчино!

Як хочеш любощів речистих,

Як хочеш розкоші й огнистих

Присяг, заклять і зітхань много,

Щоб нерви мліли, дух спирало,

Кров билась бурно, безупинно

І серце в груді завмирало,-

Коли бажаєш всього того,

То не люби мене, дівчино!

Ей, не люби мене, дівчино,

Як хочеш жити в супокою,

Плідне мов древо над рікою,

Діток коханих годувати,

Синів давати в школу, в люде,

Дочкам готовить нишком віно,

На власну путь благословляти,-

Зо мною, хто зна, чи те буде,

Тож не люби мене, дівчино!

Бо я борець, моя рибчино!

Бо я робітник твердорукий,

Мене труди ждуть, бої й муки,

Мене ждуть бурі громовії,

Що, може, й розіб’ють судно те,

В котрім ми попливем, дитино!

Як зможеш ти тягти весло те

І не злякають бурі тії,

Тоді люби мене, дівчино!

Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.

Цвітко осінняя,

Цвітко бліда!

Вже пора змінная,

Сльоти, біда,

Ранки з морозами,

Млистії дні,-

Вмитая сльозами

Зв’янеш на пні.

Ох, не розвивши ще

Сил весь засіб

І не нажившись ще,

Ляжеш у гріб.

Цвітко осінняя,

Що се тобі,

Що не розвилась ти

В раншій добі?

Чи доля лютая,

Мачуха, знай,

Не привела тебе

В легітний май?

Чи з милосердя

Далась ти на глум,

Щоб потішати наш

Осінній сум?

Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.

Цвітко осінняя,

Бита сльотою,-

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїй пути,

Чом же не можу я

Тебе забути?

Чом в самоті мені,

В хвилях задуми

Чуються ті грізні

Бурі та шуми,

Плеще холодний дощ,

Вітри ревуть,

Що тебе до землі

Топчуть і гнуть?

Чом у самітньому

Важкому сні

Бачиться твій сумний

Образ мені?

І те лице бліде,

Зблідле від горя,

Й око глибоке те,

Мов бездна моря;

Руки дитячії

З труду обвисли

І на чолі блідім

Ясний знак мисли;

Ніжні уста, любих

Слів джерело,

Що з них нарікання

Ще не плило?

Світла і чистая,

З нічної темені

Чом так жалібно ти

Глядиш в лице мені?

Чом твоє тихеє,

Добреє око

Так проника мені

В душу глибоко?

І пробира мене

Трепет таємний,

Але втиша мене

Голос неземний:

«Ні, друже, ні, не нам

Снить про жизнь любу,

Буря осіння нам

Гра - не до шлюбу.

Рада б життя прожить,

Друже, при тобі,

Та вже зима біжить,

Що, може, нас зложить

В спільному гробі».

Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р., досі не друковано.

Ой зійду я на могилу,

Пущу коня на долину,-

Кінь у травах потопає,

Моє серце