Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

І склоню я головоньку

На зелену муравоньку,

На грудь матері приляжу,

Щоб втишити думу вражу.

Та не тихне дума люта

Про кайдани і про пута,

Про сіпацтво та неволю

І про царську самоволю.

«Мамо, мамо, земле бідна,

Українська земле рідна,

Чим ти бога прогнівила,

На ту ганьбу заслужила?

Тебе ворог топче, давить,

Обдирає і безславить,-

Та за вражу підлу плату

Твої діти власну хату

Раді б в углах підкопати

І в посадках розхитати,

Люду твого гарну мову

Геть розвіять, мов полову!

Мамо, мамо, я ридаю!

Україно, славний краю,

Так буйний, багатий, красний,-

Чом ти, краю, так нещасний?»

Так я мовив,- і в тій хвили

Сльози очі заступили;

Сльози дві гіркі, кроваві,

Покотились по мураві.

Втім - могила стрепенулась,

Мов в посадах похитнулась…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Написано д[ня] 15 падолиста 1883, досі не друковано.

Не раз безсонному здається

Серед тяжких душевних мук,

Що підо мною кінь несеться

Й узда висковзується з рук.

Жену степом, не шляхом битим,

Туман простори покрива,

Земля лиш стогне під копитом,

Шумить зів’ялая трава.

Тривоги серце, знай, стискає,

Мій крик у горлі занімів,

Лет дух у грудях запирає,

І в мозку наче дух зомлів.

А кінь, як вихор, степ, як море,

Я, як пилинка на воді…

А ти, моє пекуче горе,-

В ніщо щезаєш ти тоді.

Писано д[ня] 12 грудня 1883 р., досі не друковано.

Прочитавши його поему «Requiem»

О Дранмор, Дранмор, німче вузловатий,

Яку ти муку навернув на мене,

Смерть закрива мені життя ясенне

Й не хоче щезнути з моєї хати.

Я ж знаю й сам, що раз мені вмирати,

Та чи в ніщо я розплинусь страшенне?

Так, як в машині огнище студене,

Дарма від неї праці й руху ждати.

Та що мені думками в тьмі блудити?

Поки огонь в машині моїй тліє,

Я хочу жити і людей любити.

Хай жаден світ за гробом не ясніє,

Чи ж тьмою смерті світ життя мутити?

Лиш той, хто жить умів, вмирать не пожаліє.

Написано д[ня] 13 грудня 1883 р.

Довга ніч для того,

Хто не може вснути,

Довга миля пути,

Сли болять тя ноги.

Довга і мрачна є

В того жизнь доконче,

У кого мов сонце

Взнесла ціль не сяє.

24/III

Мов той пишнобарвний цвіт прекрасний,

Що воні не має,

Так прекрасні а пусті слова, сли

Хтось їх не сповняє.

Коли чесний упаде, то гнеть повстає,

Мов опука підскакує, до землі кинена;

Но як злий спотикнесь о нещастя своє,

То як впаде - не встане, мов грудище глиняна.

Дрібнії сили вмій докупи збити,

А й найтруднішого вони докажуть;

Таж посторонком, з трав увитим,

Вола в нас в’яжуть.

Харчем, що жизнь тобі дала,

Все вмій наїстися досита;

Лиш в постоли обуйсь, а вже ціла

Земля для тебе шкірою обшита.

В природи нема ні ядра, ні лупини,

У всім вна одна і усе вона інна;

Ти тільки над тим сильно думай щоднини,

Чи сам ти ядро, чи лупина.

Уривок політичної байки

Надоїло самовладно Львові панувати

Довелося volens nolens 9 конституц’ю дати.

Радість у звірячім царстві. «От тепер нам гарно!

Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно».

От розписано вибори. Ну, се кождий знає,

Як то при таких виборах у звірів буває.

Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,

Вибрали Вовків послами, що прибігли «з лясу».

А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:

«От бач, штука! Конституц’я із Вовками в спілці!»

От зійшлись посли звірячі на соймове віче,-

Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце -

А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу.

Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:

«Чесне собраніє!

Дуже я рад,

Що де не гляну я,-

Згода та лад.

Мов на прагнущії

Діти краси

Впали цілющії

Краплі роси,

Так і в суспільності

В нашій землі

Сімена спільності

Й згоди зійшли.

Вороги знатнії

Предовгий час

Сіяли братнії

Розлади в нас,

Визивали розличнії

Мари грізні,

Систематичнії

Плели брехні,

Щоб молодечую

Згоду зірвать,

Масу овечую

Підбунтувать,

Щоб плем’я вовчеє

Слабло само,

Всіх в якнайдовшеє

Впрягти ярмо.

Та міць