Читати книгу - "Залежна від боса, Julia Rivera"

♡

– Маргарито, зберися! – пролунало попереду мене. Злегка повернувшись до хлопця та водія, спокійно кивнула й спробувала посміхнутись. Не знаю чи в мене це вийшло, але принаймні спробувала. Залишилось лічені хвилини до зустрічі з людиною, яку не бачила більшу частину свого життя. Моторошно уявляти, що з нею сталось за всі ці роки, проте все могло змінитися в кращу сторону. Вона могла створити нову сім'ю й побудувати щасливе життя з новим чоловік, який її підтримав в той тяжкий час. Під'їжджаючи до лікарні, моє серце почало вистрибувати з грудей. Я справді зібралася, але думками я все ще знаходжуся біля алкозалежної матері, якій байдуже на мене, а тим паче на моє майбутнє. Біль, розчарування і певною мірою зрада самій собі - це все, що залишилось після останньої зустрічі. Мені дійсно хочеться пробачити їй, міцно обійняти та не відпускати ніколи й нізащо... Проте, велика образа в серці маленької дівчинки буде завжди зі мною... Щоб там не було, мені потрібно все ж таки зібратися, щоб жодна комаха світу не побачила мою слабкість.
– Ми приїхали.
– Вже? Так швидко? – нервово запитала я. – Можливо...
– Ніяких можливо. Виходь, Марго!
Минувши вхід приватної лікарні, ми піднялися на третій поверх, де на мене чекав Римарчук та його асистентка. Він з недовірою поглянув на моїх охоронців, але нічого не сказав.
– Маргарита Андріївна?
– Так, це я.
– Часу обмаль. На мене чекають інші пацієнти, тому якщо ви не проти вас проведе Ірина Олександрівна.
– Немає жодних проблем.
– Чудово, тоді до зустрічі!
Ми підійшли до VIP-палат лікарні. І я зрозуміла, що мої думки не підвели мене. В неї дійсно нове життя, але чому  вона хоче бачити мене в ньому?
– Проходьте, – звернулась до мене дівчина, – вона чекає на вас.
Переступивши поріг палати, я відразу наткнулася на голубі очі моєї мами. Я завмерла на тому ж місці й не могла поворухнутись. Сльози вже от-от опечуть мої щоки, а я піддамся їм.
– Доню, – тихо промовила рідна й водночас чужа мені людина. Її очі наповнились слізьми, а руки які прикривали лице почали труситись. Я розуміла, що дивлячись їй в очі, я не зможу стримати свої справжні емоції, тому піднявши голову доверху, силою відвела погляд кудись в стіну. Вона змінилась.
– Вибач, що прийшла з пустими руками. Тільки з аеропорту.
– Хіба це важливо, доню? Найважливіше те, що ти приїхала.
– Я рада, що твій стан нормалізувався.
– Вибач мені...
– Якщо вже все позаду, тоді я мушу йти, – перевівши тему в інше русло, поглянула їй в очі.
– Марта, залишся!
– Моє ім'я Маргарита! Марта залишилася в минулому разом із тією жінкою, яка забула про те, що має дитину, – гіркий плач вирвався з маминих вуст, який мав би зворушити мене. Але ж Марго, згадай, що вона зробила! Склавши руки на грудях, підійшла ближче до матері, аби відповісти на її сльози. – Я гадаю, ти маєш розуміти, що гіркий плач, каяття й навіть погане самопочуття, не допоможуть повернути мою любов до тебе.
– Я розумію все, але...
– Але що!? Що ти хочеш довести мені цим, що змусила мене повернутися на Україну. Що ти з мене хочеш!? – не стримавшись, я почала кричати, а за криком полилися й сльози. Я здалася й не виконала обіцянку, яку давала собі.
– Я не хотіла, щоб так сталося! Це все через твого батька, який зламав мене. Це через його я була такою.
– Через батька? Що ти в біса верзеш? Ти зрадила йому, а коли він покинув тебе, ти стала повією! Ти змушувала мене йти з будинку, тому що твої бісові коханці не хотіли бачити зайвих очей в нашому будинку! В нашому, чорт забирай! Я ненавиджу тебе, розумієш? Я ніколи тобі цього не пробачу... ніколи, – сказавши ці слова, я поглянула в очі матері, які вже стомилися плакати. Солоні сльози стікали по її щоках, а вона так і не змогла подивитися на мене.
– В мене нове життя, нова сім'я, коханий чоловік і син поруч. Я змінилася, Марта! Прошу, повір мені...
– Я рада за тебе, але Марти більше немає. Я ж Левінська, хіба ти забула? Я дочка людини, яка зробила тебе такою. Хіба ти це забула? До речі, крім твого сина, в тебе є ще одна донька. Ти часом не забула про це? Але знаєш... вона не те, що бачити, вона знати тебе не хоче. Ти це розумієш?
– Я зроблю все, аби ти... ви пробачили мені. Ви ж мої діти!
– Як шкода, що ти тільки зараз про це згадала. Я маю йти. Якщо буде потрібно щось - говори Римарчуку, щоб я дарма не витрачала свій час.