Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Сьогодні мій ранок розпочався о 8. Більше мені не спалось, тому вирішила піти у ванну кімнату і привести себе у порядок. Перша пара у мене на 10 годину. Я маю ще трохи часу, отже можна піти поснідати, а вже потім почати одягатись. Так і зробила: я вийшла з кімнати і попрямувала на кухню. Я швиденько приготувала омлет і вичавила свіжий апельсиновий сік. Розклавши все гарно на тарілочці, сіла за стіл і почала їсти.

- Доброго ранку! - зайшовши у їдальню, сказав Дейв, від голосу якого я аж сіпнулась.

Я вже й забула, що у нас живуть Паркери. Що він так рано тут забув?

- Доброго, як спалося на новому місці? Що змусило тебе так рано прокинутися? - сухо запитала я, навіть не піднімаючи на нього очі.

- Цілком добре, дякую, що спитала. Я завжди встаю зранку і зовсім не розумію людей, які лежать у ліжку до обіду,  - сказавши це, він сів біля мене.

- Ясно. Ти просто ніколи не пробував лежати до обіду. Тому так і кажеш, - тим самим тоном відповіла я і відпила трохи соку.

- Ну з тобою, можливо, я б полежав до обіду в ліжку, - промовив весело він, спостерігаючи за мною. А я від цих слів ледь не подавилася соком.

- Я вдам вигляд, що цього не чула, - сказала, відкашлявшись, я, а хлопець у відповідь розсміявся, але вже через секунду його вираз обличчя змінився і він серйозно запитав мене:

- Тут важко жити?

- Де? - здивовано запитала.

- У Вашингтоні.

- О, ні, не бійся, місто тебе не з'їсть. Звикнеш. Піди сьогодні оглянь його, це допоможе легше орієнтуватися на дорогах.

- Ти мені його покажеш? - запропонував хлопець, і я нарешті поглянула на нього. 

Дарма я це зробила. Ох, які ж у нього красиві очі...

- Не знаю, якщо будеш нормально поводитись, то я подумаю, - строго сказала я, і продовжила розглядати його.

- "Нормально" - це як? 

- "Нормально" - це адекватно, і з повагою до мене.

Ми сиділи і ледь не "з'їдали" поглядом одне на одного. Як тільки молодий чоловік хотів щось відповісти, то до нас на кухню зайшов мій тато.

- Доброго ранку, діти! Дейве, як тобі у нас спалось? - турботливо запитав він, а я усміхнулась йому і пішла мити свою тарілку.

- Дякую, містер Айлен, я чудово виспався. Мені дуже сподобалася кімната, яку мені обрала Аніка, - сказав він своїм прекрасним мелодичним голосом, що я аж заслухалась і забула, що у мене в руках тарілка, і вона з дзвінким звуком впала в раковину.

Фух, ну хоч не розбила. Чоловіки незрозуміло подивилися на мене.

- Я випадково, я нічого не розбила, у мене все нормально, - "на автоматі" швидко сказала я, і поставила тарілку сушитися, а сама в думках вдарила себе по голові. 

Весь цей час бачила, як Дейв нахабно насміхався з мене. Ну що за ідіот?!

- То... які у вас плани на сьогодні, молодь? - далі почав розпитувати батько, незважаючи на моє "непорозуміння".

- У мене тільки пари в коледжі. Увечері я вільна, - відповіла я.

- Що значить "увечері вільна"? Ти ж обіцяла мені зробити екскурсію по Вашингтоні, - випалив Дейв і підморгнув мені.

Що?! Ти впевнений, що все так і було? Шкода, що моя тарілка вже стояла на столі й не була в моїх руках, бо я б кинула її в його голову!

- Правда? Ну що ж, Ані, це хороша ідея - показати гостю наше місто. Я сподіваюся, ви гарно проведете час,  - відповів тато.

- Так, тато, гарно проведемо, - відповіла розлючено я рідному, але в цей час дивилася на Дейва, який продовжував сміятися з мене.

- Ну добре, молодь, мені потрібно на роботу, я піду.

- Бувай, гарного дня. - я поцілувала його, і тато вийшов з будинку.

- Ха-ха-ха! Боже, я думав, що не витримаю більше, - сказав Дейв і почав вголос сміятися.

- Ти взагалі ідіот, Паркер? Я сказала, що я "подумаю", але не казала пряме "так"! - підвищила голос я.

Мить, і його посмішка зникла. Розлютився. У наступний момент він різко підійшов до мене і запитав:

- Як ти мене назвала? 

- Повторити? Ти ідіот, - розлючено промовила.

Пізніше я дуже пошкодувала про те, що обізвала його, адже після цього, Паркер взяв мої руки, стиснув їх і міцно притиснув моє тіло до стіни. Це було так грубо, що я аж пискнула. Хлопець нахилився до мене так близько, що я відчула його дихання на своєму обличчі...

- Ніхто не сміє мене обзивати і ніхто не сміє підвищувати на мене голос. Це тебе теж стосується. Зараз ти ідеш у свій коледж, а коли прийдеш, ми їдемо на екскурсію. Зрозуміла? - тихо і розлючено просичав він.

Зробила спробу вирватись, але це було марно. Дейв у рази сильніший, ніж я.

- Зрозуміла, але тепер затям і ти: ніхто не сміє торкатися мене так. Особливо ти.

Мій голос тремтів, але я змогла вимовити слова впевнено. На диво, після цього він мене відпустив і вийшов з кухні, а я стояла і не розуміла, що тільки що відбулось. Я не сподівалася, що він може так себе поводити. Це було... страшно?