Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

Нiчого, кажу я, звiсно нiчого, це дуже вiдповiдальний крок, ви маєте добре подумати i все зважити, зрозумiти, чи готовi пiддати ризику себе i своїх близьких. Я все розумiю, звiсно, звiсно. I взагалi — iдiть на хуй, у мене свої плани, i в хуйнадцятий раз водити когось у Прип'ять менi западло.

***

Я взагалi не люблю брати з собою нових людей. Навiть деяких старих. Якщо домовився з людиною: маєш її вести туди, куди пообiцяв. Себто — у Прип'ять. А якщо по дорозi на Прип'ять, десь пiсля Чорнобиля-2, я згадаю, що сто рокiв не був у диттаборi «Смарагдовий» i що невдовзi тi дерев'янi хати розсипляться, тодi що? Коротше, коли береш когось на прогулянку — кидаєш собi на голову каналiзацiйний люк з дев'ятого поверху, люк зобов'язань i правил. Вiн тисне, а ти не вiдчуваєш прогулянки вихiдного дня, яка незмiнно має супроводити в залазах у Чорнобильську Зону вiдчуження.

Ну, або ми прийшли вже в цю срану Прип'ять, вiдлежалися на диванах, напилися бехером i чаєм, вiдгуляли центральними площами i мiсцями популярних маршрутiв, i ти вже хочеш пiти кудись далi, бо часу є ще кiлька днiв. Звiсно, можна зводити їх на залізничний мiст або на Крани, показати Новошепеличi чи iще щось, але сам ти — не проти зганяти у церкву в Красно, на лiвий берег рiчки Прип'ять i поставити там свiчку, бахнути чаю i привiтати Армавiра. Але за законами iнерцiї Зони, цi тушкани нiкуди пiдриватися не бажають. Вони думають тiльки про срану Прип'ять i нiчого окрiм неї бiльше не хочуть.

А ще, вони просто дохнуть. Дохнуть на двадцятому кiлометрi i аби не визнавати своєї немочi, починають вигадувати казки про раптову травму i те, що йти треба не поспiшаючи. У всiх болить лiве колiно. У всiх.

***

Давайте домовимось. Жодних «походiв», «маршiв» i решти суворих слiвець з арсеналу доморощених мiлiтаристiв. «Прогулянка в Зону» — i тiльки так. Немає в цiй Зонi нiчого, що перетворює її на ультра-небезпечне мiсце, на випробування мiцностi для найстiйкiших роду людського. Хочете такого? Iдiть в тундру, лiзьте в жерла вулканiв, в Зонi — тiльки розмiренi прогулянки мiшаними лiсами.

Людина завжди зводить собi бар'єри. Ось вона нагнiтає атмосферу, мовляв, Чорнобильщина — то екзотична небезпека i небезпечна екзотика. Ось дивиться передачi про хижих звiрiв i мародерiв. А все — аби накрутити себе добряче, аби лякатися власної тiнi, пiддаватись уявним страхам i тайнощам протизаконних заборон.

Та коли все сходжено уздовж i впоперек, коли панорама Прип'ятi вже буденнiсть, непомiтний бекграунд для чаювання перед сном, коли ти вилазив на антени Чорнобилю-2 стiльки разiв, що вже i сам не пам'ятаєш скiльки, коли всi покинутi колгоспи, села, хутори, лiсничi вежi давно обстеженi, — ти починаєш шукати недосяжнiсть.

I знаходиш мiсця цiлковитого психозу, де тiльки гарячi болота, де тонуть заброди i гуде комашня. Ти давно не їздиш маршрутками до колючки, ти просто падаєш на таксі, ти залазиш безшумно глибокої ночi. Ти мандруєш одному тобi вiдомими кущами крiзь структури заплутаних каналiв без мапи, орiєнтуючись на нюх i шосте вiдчуття. Ти вибираєш найдальшi села i закапелки Зони. Але потiм все одно йдеш на Вiльчу.

***

В життi iснують абсурднi i жорстокi речi. Можна принципово не похмелятися, можна ганяти в громадському транспортi щоранку на iнший кiнець мiста, можна шкварити декалiтрами слабоалкоголки, курити кальян, пiдiймати пiдворiття на поло, слухати радiо-шансон, одружитися у вiсiмнадцять i купити в кредит останнiй Айфон.

Але не iснує нiчого страшнiшого, нiж опинитися на Вiльчi. Ба, початок приємний i навiть радiсний. Треба випасти з величезного автобуса, який щодень лихо жене на Овруч i плавно пройти село Радча.

Радча — особливе мiсце. Тут тiльки соннi бабунi i верески з бару, в якому бухають контрабандисти, мародери i прикордонники. I якщо хтось дiйсно хоче вийти з запою... краще пiти днiв на три у Прип'ять, на рибалку. В селi Радча вийти з запою неможливо.

Потiм буде станцiя Вiльча, затаврована теплими колоритами радянської суперграфiки. Всерединi живе Бобер. У нього постiйно купа бухла i на тлi неголених металiстiв вiн виглядає дiйсним господарем цiєї забутої Богом i людьми закутi i приємним закадичем на пару вечорiв похмурого пiйла. Бобер добиває залишки чорметiв навколо, iнодi бухає з ВОХР-ами на вежi мобiльного зв'язку, а воду набирає з колодязя, дорогу до якого знає тiльки вiн.

Бобра не турбує нiхто. Тiльки такi як я iнодi заходять на триста грамiв. Бобер розказує про вiдлюдника, який живе неподалiк i постiйно майструє плоти. Я допиваю i починаю збирати наплiчник, Бобер наливає менi води з колодязя у старi пiвторашки вiд миргородської. Я йду.

Це вже Зона: три кiлометри, тридцять рокiв, тисячi тон металу як це вже клята Зона. Республiка Вiльча — мiсце порозумiння i взаємної поваги: мiлiцiя шанує бабунь-самопоселенок, а коли вони помирають i лежать тижнями в зiтлiлих хатах, мiлiцiя шанує металiстiв: обiцяє їм винагороду — триденний грабунок села за поховання трупа. Всi поважають Бобра. Бобер не думає про повагу, вiн просто квасить i збирає метал.

***

Звiсно, у мене особливi стосунки з мiлiцiєю. Ось я собi натомлений приходжу в прип'ятську хату пiсля довгих гулянь мiстом. Ось хапаю тушонки перед сном i загортаюсь у найтеплiший на свiтi спальник.

Менти палять нас по вогнику у вiкнi, пiдiймають, розбурхують сплячi тiла, завзято шмонають i обiцяють шпарити в сраку кожного, хто рипнеться i спробує щось скинути. Я скаржуся, шо менi зiпсували моменти, сержанти люто вимагають документи, шмонають мене iз потрiйною снагою i нiчого не знаходять. I поки я сонний, прихоплюють з кишенi, разом iз паспортом, розкладного швейцарця, i рявкають збирати манатки. Ми чогось довго чекаємо на КПП, я палю одну за одною, слухаю ментiвськi докори i роздивляюся плями Чумацького Шляху, вишукую знайомi зорi: цятки i дороговкази радостi, комбiнацiї щастя i горя, якi здатнi вiдстрочити ментiвськi впiйми i всi протоколи на свiтi. А чого журитися? За планом далi все одно рибалка у дельтi Прип'ятi. Вiд колючки навiть добиратися зручнiш.

Там iнша Зона. З блискучими моторками i здоровенними рибинами, iз покинутими плавбазами i засохлими тушами кораблiв зi смiшними назвами. Там тисячi островiв серед вранiшнього серпанку, серед останнiх подихiв бабиного лiта. Там Сонце кидає ряснi вiдблиски на комишi i густi болотянi трави, а серед