Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Наприкінці приходить смерть 📚 - Українською

Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

416
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Наприкінці приходить смерть" автора Агата Крісті. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 51
Перейти на сторінку:
за тисячею й однією річчю. У мене немає часу не прогулянки.

«Отже, – подумала дівчина, – хтось пішов на прогулянку». Можливо, Сатіпі пішла з Яхмосом до гробниці, щоб і далі його діймати. Але де в такому разі Кайт? Так надовго полишити дітей – це на неї не схоже.

І знову нав’язлива думка пролунала в свідомості Ренісенб.

«Де Нофрет?»

Ніби прочитавши її думки, Генет промовила:

– Нофрет пішла до гробниці, уже давно. О, вони з Горі добре пасують одне одному. – Служниця недобре розсміялася. – Горі теж розумний. – Вона підійшла ближче до Ренісенб. – Якби ж ти знала, Ренісенб, як усе це мене засмучувало. Вона прийшла до мене того дня, ну ти знаєш, зі слідами пальців Кайт на щоці й цівкою крові. І вона змусила Камені записати, а мене підтвердити її слова. Звісно, я не могла сказати, що нічого не бачила! О, яка вона розумна. А я, весь час думаючи про твою любу матір…

Відштовхнувши Генет, Ренісенб вийшла на вулицю, в золоте сяйво вечірнього сонця. Глибокі тіні залягли на скелях – увесь світ здавався фантастичним у західну пору.

Ренісенб пришвидшила кроки, йдучи до гірської стежки. Вона піде до гробниці, знайде Горі. Так, знайде Горі. Так вона робила в дитинстві, коли ламалися її іграшки, чи коли вона боялася або чогось не розуміла. Горі й сам був неначе скеля – стійкий, непорушний, незмінний.

Знічена, Ренісенб подумала: «Все буде гаразд, коли я знайду Горі…»

Вона пришвидшила крок – тепер вона майже бігла.

Раптом помітила Сатіпі, яка йшла їй назустріч. Та, мабуть, теж була біля гробниці.

Як дивно вона йде, хитається з боку в бік, затинається, немов не бачить, куди ступає…

Коли Сатіпі побачила Ренісенб, то різко зупинилася, приклавши руку до серця. Ренісенб, підійшовши ближче, не впізнала її обличчя:

– Що сталося, Сатіпі, тобі погано?

Замість відповіді та щось прохрипіла, її очі бігали сюди-туди.

– Ні, ні, не погано.

– А скидається на те, що погано. Здається, ти налякана. Що сталося?

– Та що могло статися? Нічого, звісно.

– Де ти була?

– Ходила до гробниці знайти Яхмоса. Його там не було. Там нікого не було.

Ренісенб досі витріщалася на невістку. То була якась інша Сатіпі – Сатіпі, з якої вийшов весь дух, яка втратила всю рішучість.

– Пішли, Ренісенб, повернімося до будинку.

Вона поклала долоню, що трохи тремтіла, на руку Ренісенб, ніби підганяючи ту назад додому, та Ренісенб від цього дотику раптом захопила хвиля обурення.

– Ні, я йду до гробниці.

– Кажу тобі, там нікого немає.

– Я хочу подивитися на ріку. Посидіти там.

– Сонце сідає – уже надто пізно.

Пальці Сатіпі обхопили руку Ренісенб, наче пазурі.

Дівчина спробувала вирватися.

– Відпусти, Сатіпі.

– Ні, пішли додому. Зараз ми разом підемо додому.

Та Ренісенб уже вирвалася, відштовхнула Сатіпі й побігла до скелі.

«Щось сталося, – підказував їй внутрішній голос, – щось сталося…»

Вона перейшла на біг.

А тоді вона побачила – темний згорток лежав у тіні під скелею… Ренісенб поквапилася підійти ближче.

Те, що вона побачила, не здивувало її. Ніби вона очікувала такої розв’язки… То була Нофрет – та лежала горілиць, тіло побите, кінцівки – покручений зиґзаґ. Очі – розплющені й невидющі… Ренісенб нахилилася й торкнулася холодної щоки, потім знову випрямилася, дивлячись на Нофрет. Дівчина не почула, як ззаду підійшла Сатіпі.

– Мабуть, вона впала, – сказала Сатіпі. – Вона впала. Вона йшла стежкою і впала…

«Так, – подумала Ренісенб, – так і було. Нофрет упала згори, і поки летіла, билася об вапнякові брили».

– Може, вона побачила змію, – продовжувала Сатіпі, – і смикнулася. Часом змії виповзають погрітися на цю стежку.

Змії. Так, змії. Собек та змія. Змія з поламаним хребтом, мертва змія в сонячних променях. Блиск в очах Собека.

Ренісенб подумала: «Собек… Нофрет…»

Звук голосу Горі приніс раптове полегшення.

– Що сталося?

Видихнувши, вона озирнулася. До них підійшли Горі та Яхмос. Сатіпі жваво пояснила, що Нофрет, мабуть, упала зі стежки.

Яхмос сказав:

– Мабуть, вона пішла нас шукати, та ми з Горі ходили глянути на зрошувальні канали. Нас не було принаймні годину. Оце тепер тільки повертаємося.

Ренісенб, сама дивуючись інакшому звучанню власного голосу, запитала:

– Де Собек?

Вона не побачила, а радше відчула, як пересмикнувся Горі від цього запитання. Яхмоса воно лише трішки спантеличило, і він відповів:

– Собек? Я весь день його не бачив. Відтоді, як він розлютився й пішов із головної зали.

Але Горі дивився на Ренісенб. Вона зустрілася з ним очима. Чоловік перевів задумливий погляд на тіло Нофрет, і Ренісенб точно знала, про що він зараз думає.

Він запитально пробурмотів:

– Собек?

– О ні, – Ренісенб почула власний голос ніби збоку. – О ні. О ні…

Сатіпі настирливо повторила:

– Вона впала зі стежки. Над цим місцем вона дуже вузька та небезпечна…

Собек любить убивати. «Я щось зроблю, і я насолоджуватимусь»… Собек, який убиває змію… Собек, який зустрічає Нофрет на вузькій стежці…

Вона почула своє приголомшене бурмотіння:

– Ми не знаємо, ми не знаємо.

А потім, ніби забираючи її тягар, Горі серйозно промовив, надаючи вагу й цінність умовлянням Сатіпі.

– Мабуть, вона впала зі стежки…

Він зустрівся поглядом з Ренісенб. Та подумала: «Ми з ним знаємо… Ми завжди знатимемо…»

Але вголос тремтливо сказала:

– Вона впала зі стежки…

І, ніби остання луна, Яхмос м’яко повторив:

– Мабуть, вона впала зі стежки.

Розділ десятий. Зима: місяць четвертий, день шостий

Імхотеп сидів навпроти матері.

– Всі вони говорять те саме, – обурено мовив він.

– Принаймні так зручніше, – відказала Іса.

– Зручніше? Зручніше? Що це ти таке кажеш!

– Я знаю, що кажу, сину.

– Але мені доведеться вирішувати, чи говорять вони правду.

– Ти не схожий на богиню Маат. І не вмієш зважувати серця, як Анубіс.

– Та чи був це нещасний випадок? – Імхотеп замислено похитав головою. – Слід пам’ятати, що лист із розпорядженнями щодо моєї невдячної родини міг викликати багато нестримних почуттів.

– Ти маєш рацію, – погодилася мати. – Ти дійсно збурив хвилю почуттів. Вони всі так галасували у головній залі, що мені аж сюди було чутно їхні слова. До речі, ти дійсно збирався все це виконати?

Імхотеп знічено посовався, пробурмотівши:

– Я написав це, коли був розлючений, і справедливо розлючений. Я мав жорстко їх провчити.

– Іншими словами, – підсумувала Іса, – то була просто погроза. Чи не так?

– Мамо, люба, ну хіба це зараз важить?

– Ясно. Ти і сам не знав,

1 ... 17 18 19 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наприкінці приходить смерть"