Читати книгу - "Улісс"

САМЦІ (смердячи сірчаним духом хоті і гноєм, стають дибки в стійлі, махаючи ошалілими головами): Добряче!

Зоя з Блумом підходить до дверей, де сидять дві сестри-повії. Вони з цікавістю роздивляються його з-під намальованих брів, усміхаються, відповідаючи на поспішний уклін. Він ненароком спотикається.

ЗОЯ (вчасно підхоплює його швидкою рукою): Гоп-па! Нагору не падати.

БЛУМ: Праведник упаде сім разів. (На порозі зупиняється, пропускає її.) За правилами після вас.

ЗОЯ: Спочатку дама, потім кавалір.

Вона переступає поріг. Він вагається. Вона обертається, хапає його руку і тягне. Він перестрибує через поріг. У передпокої на оленячих рогах висять капелюх і плащ. Блум скидає свій капелюх, потім, побачивши їх, супиться, потім посміхається, думаючи щось своє. Двері на другому поверсі відчиняються. Чолов’яга в червоній сорочці, сірих штанях та брунатних шкарпетках чвалає антресолями мавп’ячою ходою, задерши догори лису голову з цаповою борідкою, обнявши повний кухоль з водою, а ззаду до самих п'ят метляються чорні шлейки. Блум швидко відвертається від нього і нахиляється, щоб роздивитися на столику в передпокої спанієлячі очі лисиці, що біжить, потім підводить голову і йде слідом за Зоєю в салон. Світло люстри затемнене жовто-рожевим картоном. Навколо нього кружляє метелик, б’ється крильми, одлітає. *Підлогу покрито лінолеумом із мозаїчним візерунком ромбів нефриту, лазуриту й цинобри. На ньому відбитки підошов у всіх можливих поєднаннях: п’ята до п’яти, п’ята до серединки, носок до носка, зімкнуті стопи, майський танок підошов, що колись тут човгали, без тіл-фантомів, усе впереміш у безладній колотнечі. На стінах шпалери з тисовими вітами та ясними галявинами. Перед коминком екран із павиного пір'я. Лінч сидить на повстяній маті, схрестивши ноги по-турецькому й повернувши кепку дашком на потилицю. Він поволі відбиває такт жезлом. Кітті Рікетс, кощава бліда повія в матроському костюмі, в замшових рукавичках, закасаних так, щоб виднів браслет із коралів, умостилася на краєчку стола, похитуючи ногою й зиркаючи на свій образ у великому дзеркалі, що висить у позолоченій оправі над коминковою полицею. З-під блузки в неї витикаються кінчики шнурків її корсету. Лінч киває глузливо на парочку біля піаніно.

-------------

* З цього місця і далі переклад О. Мокровольського.

КІТТІ (кахикаючи в кулачок): Вона трішки пришелепкувата. (Крутить біля скроні вказівцем.) Бебебе. (Лінч жезлом задирає їй подолок, а з ним і білі нижні спідниці. Вона негайно збиває все те донизу.) Шануйся. (Гикає — і хутко нахиляє свого матроського капелюшка, блиснувши червоною хною фарбованих кіс.) Ой, перепрошую!

ЗОЯ: Більше світла на сцену, Чарлі! (Підходить до люстри й відкручує газ до краю.)

КІТТІ (зиркаючи на полум’я): Що це найшло на неї?

ЛІНЧ (замогильним голосом): Входять привид і домовики.

ЗОЯ: Оплески Зої!

Жезл у Лінчовій руці спалахує, то мідна коцюба. Стівен стоїть біля піаноли, на якій лежать недбало кинуті його капелюх і ціпок. Двома пальцями він іще раз повторює ряд чистих квінт. Флорі Толбот, білява гладка зманіжена повія у приношеній сукні барви запліснявілої полуниці, ліниво розсілася в кутку дивана й слухає, звісивши мляву руку з валика. З її сонної повіки звисає важкий набряклий ячмінець.

КІТТІ (гикає знову, від чого підскакує її закинута на ногу нога): Ой, перепрошую!

ЗОЯ (тут-таки відгукуючись): Твій хлопець тебе згадує. Зав’яжи вузлика на комбінації.

Кітті Рікетс похнюплює голову. Боа розгортається, сунеться, сповзає їй з плеча і по спині, руці, по кріслу спадає на підлогу. Лінч підіймає ту скручену гусеницю своїм жезлом. Вона звивається шиєю, вмощуючись зручніше. Стівен озирається на постать, що сидить навпочіпки, з кепкою дашком до потилиці.

СТІВЕН: Як по правді, то зовсім не важить, чи Бенедетто Марчелло{777} створив це, а чи знайшов готовеньке. Ритуал — це відпочинок для поета. Тут може вигулькнути який-небудь давній гімн Деметрі або супровід до Coela enarrant gloriam Domini[342]. Цим припускаються вельми взаємовіддалені сув’язі-супрязі й тональності-ладальності як гіперфріґійська та міксолідійська і геть-то несхожі тексти як ото галай-балай священиків перед Давидовим чи то пак Цирцеїним та що це я Церериним олтарем і Давидові напатяки зі стайні головному своєму тромбоннику навздогад його Давидової всемогутности. Mais, nom de nom[343], це вже Беркові штани, й зась їм до нашого жлукта. Jettez la gourme. Faut que jeunesse se passe[344]. (Замовкає, усміхається, показуючи на Лінчову кепку; заходиться сміхом.) А з котрого боку в тебе ґуля мудрости?

КЕПКА (поринувши в понуру зажуру): Гай-гай! Так воно, бо воно так. Бабський розум. Жидогрек — це грекожид{778}. Крайнощі сходяться. Смерть — найвища форма життя. Гай-гай!

СТІВЕН: Ти так сумлінно запам’ятовуєш усі мої помилки, вихваляння, промашки. Скільки ще мені заплющувати очі на таке віроломство? Брусочку!

КЕПКА: Гай-гай!

СТІВЕН: Коли так, то ось тобі ще. (Набурмошується.) Причина в тому, що тоніку й домінанту розділено найбільшим із можливих інтервалом, який…

КЕПКА: Який же? Договорюй. Та де тобі!

СТІВЕН (із зусиллям): Інтервалом, який. Є найбільшим із можливих еліпсом. Сумісний із. Остаточним поверненням. Октава. Яка.

КЕПКА: Яка ж?

За стіною грамофон оглушливо загорлав «Місто Священне»{779}.

СТІВЕН (різко): Те, що подалося на край світа, аби тільки не перетнутися з самим собою. Бог, сонце, Шекспір, комівояжер здобувають отим самих себе, коли сягають перетину з собою в самій дійсності. Стривай-но. Стривай одну мить. Прокляття на того голову, хто вкоїв цей гамір там на вулиці. Себе, якими вони самі були нескасовно наперед обумовлені стати. Ессо[345]!

ЛІНЧ (глузливо іржучи, підморгує Блумові та Зої Гіггінс): Ото вчену спічуху штовхнув, еге ж?

ЗОЯ (жваво): Боже поможи твоїм