Читати книгу - "Необхідні речі"

Та що-що – «Необхідні речі». І їхній власник, містер Ліленд Ґонт.

Браян Раск купив у «Необхідних речах» бейсбольну картку, і тепер Браян мертвий. Нетті Кобб купила в «Необхідних речах» абажур, і тепер вона також мертва. Скільки інших людей у Касл-Року також ходили до тієї крамниці-криниці й купували отруйної водиці від отруйної людини? Норріс – вудку. Поллі – магічний амулет. Мати Браяна Раска – дешеві окуляри, що якось стосуються Елвіса Преслі. Навіть Туз Меррілл – стару книжку. Алан залюбки заклався б, що Г’ю Пріст також здійснив там покупку… і Денфорт Кітон…

А скільки ще інших? Скільки?

Він зупинився на початку Олов’яного моста, і в ту ж мить із неба вдарила блискавка й прорубала старий в’яз на іншому березі потоку Касл. Пролунав гучний електричний тріск і шалений спалах іскор. Алан прикрив долонею очі, але післяобраз запечатався в них потужним синім, коли радіо прорвало статичним шумом, а в’яз із кремезною грацією повалився в потік.

Алан опустив руку, тоді закричав в унісон із громом, що ревів просто над головою так гучно, що здавалося, від цього звуку світ зараз розколеться. На мить засліплені очі не бачили нічого, і він боявся, чи дерево, бува, не впало на міст, перекриваючи йому проїзд у місто. Тоді побачив, що воно лежить угору за течією від старої іржавої конструкції, поховане в обрисах бистрини. Алан чув, як лютує вітер, свистить під стояками й балками моста. Звук був моторошний і самотній.

Дощ лупив по лобовому склі старого універсала, від чого за склом усе здавалося тремкою галюцинацією. Коли Алан з’їхав з моста на Ловер-Мейн-стріт, на перехрестя з Вотермілл-лейн, дощ уже так лив, що з «двірників», навіть на найбільшій швидкості, не було жодного толку. Алан опустив вікно, вистромив голову і так їхав. За мить він уже промок до нитки.

Територія навколо муніципалітету була переповнена поліцейськими автомобілями й телевізійними фургонами, але разом з тим вона мала дивний безлюдний вигляд, ніби людей, яким належать усі ці транспортні засоби, злі прибульці раптом телепортували на Нептун. Алан побачив кількох репортерів, які визирали зі схованок своїх фургонів, і одного штатівського копа, який біг по провулку, що вів на стоянку муніципалітету, а дощова вода вихлюпувалася йому із взуття, і більше нікого.

За три квартали вгору в напрямку Касл-Гіллу автомобіль поліції штату на високій швидкості перетнув Аппер-Мейн і поїхав на захід, у напрямку Лорел-стріт. За мить Мейн перетнуло ще одне поліцейське авто. Друге виїхало з Берч-стріт і поїхало у зворотному напрямку від першого. Це сталося настільки швидко – раз-раз, – що скидалося радше на сцену з комедії про поліцейських-недотеп. «Смокі та бандит», щось таке. Проте Аланові це й близько смішним не здавалося. Від цього виникало відчуття дій без мети, панічних, безладних рухів. Раптом він усвідомив, що Генрі Пейтон утратив контроль над тим, що сьогодні діється в Касл-Року… якщо в нього взагалі було хоч щось, окрім ілюзії контролю.

Здавалося, він чує слабкі крики з боку Касл-Гіллу. Враховуючи дощ, грім та оглушливий вітер, сказати напевне було важко, але крики не здавалися просто витвором уяви. Ніби на підтвердження цієї думки, з провулка біля муніципалітету, блискаючи фарами, вихоплюючи мигалками сріблясті потоки дощу, вискочила машина поліції штату й подалася в тому напрямку. У процесі вона ледь не врізалася в бік телевізійному фургону WMTW.

Алан пригадав відчуття, що не покидало його на початку тижня, ніби в цьому містечку щось звихнулося – ніби якісь речі в Касл-Року, які він не здатний побачити, ідуть не тим шляхом і місто зависло на краю немислимого бедламу. Тепер цей бедлам настав, і все це спланувала та людина

(Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина).

Це Алан уже зміг побачити досить наочно.

Посеред темряви виник крик, високий і пронизливий. За ним – звук розбитого скла… а тоді ще дещо з іншого боку – постріл і вибух надтріснутого ідіотичного сміху. Грім рокотав у небі, ніби хтось впустив купу дощок.

«Зате зараз у мене є час, – подумав Алан. – Так. Часу вдосталь. Містере Ґонт, нам варто познайомитись, а ще, думаю, вам уже давно пора дізнатися, що трапляється з людьми, які намагаються нашкодити моєму містові».

Ігноруючи слабкі звуки хаосу й насильства, які долинали крізь опущене вікно, ігноруючи муніципалітет, в якому Генрі Пейтон, мабуть, координує сили закону й порядку – чи намагається це робити, – Алан поїхав угору по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей».

Поки він їхав, у небі, ніби електричне вогняне дерево, спалахнула яра біло-фіолетова блискавка, і під акомпанемент канонади грому над головою у Касл-Року згасло все світло.

2

Заступник Норріс Ріджвік, зодягнений в уніформу, яку тримав для парадів та інших святкових оказій, перебував у сараї, приліпленому до будиночка, в якому жили вони з матір’ю, доки вона не померла від серцевого нападу восени 1986 року, будинку, в якому відтоді він мешкав сам. З однієї з крокв над головою звисав добрячий відріз мотузки з петлею. Норріс запхав голову в петлю й міцно підтягував собі під правим вухом, коли вдарила блискавка і дві електричні лампочки, що світили в сараї, блимнули на прощання.

Він усе одно бачив вудку «Бейзен», сперту на стіну біля дверей, які вели на кухню. Йому так хотілося ту вудку, і він думав, що отримав її так задешево, але врешті-решт ціна виявилася високою. Надто високою для Норріса.

Його будинок був у верхньому рукаві Вотермілл-лейн, де вулиця повертає гаком назад на Касл-Гілл і В’ю. Вітер дув у його напрямку, тож він чув звуки борні, яка там досі відбувалася: крики, вигуки, час від часу постріли.

«Я за це відповідальний, – подумав він. – Не повністю – Боже збав, ні, – але частково – так. Я доклався. Це через мене Генрі Бофорт або поранений, або вмирає, або вже лежить мертвий в Оксфорді. Це через мене Г’ю Пріст на охолоджувальній дошці. Через мене. Хлопця, який завжди хотів бути поліцейським і допомагати людям, ще з дитинства. Дурний, смішний незграба Норріс Ріджвік, якому раптом знадобилася вудка “Бейзен”, і він подумав, що візьме її задешево».

– Мені шкода, що я це зробив, – промовив Норріс. – Це нічого не виправить, але що б там не сталося, мені дійсно шкода.

Він приготувався зіскочити з табуретки, коли раптом у голові заговорив новий голос: «То, може, спробуєш усе виправити, сцикло ти обісране?»

– Не можу, –