Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 181 182 183 ... 202
Перейти на сторінку:
принесу води. У стічному жолобі мала б іще бути.

Бухер, Зульбахер, Розен і 509 обернули Ґольдштайна.

– Привести Берґера? – спитав Бухер. – Він може встати?

– Чекай. – 509 низько схилився над Ґольдштайном. Розщіпнув куртку і пояс на штанах. Коли випростався, Берґер був уже поруч, його привів Бухер. – Треба було лишатися в ліжку, – сказав 509.

Берґер став на коліна поруч із Ґольдштайном і послухав його. Це тривало недовго.

– Мертвий, – оголосив він, – вочевидь, серцевий напад. Цього можна було чекати, вони зовсім вгробили йому серце.

– Головне, він встиг це почути, – втрутився Бухер. – Він це чув.

– Що?

509 поклав руку на тонкі Берґерові плечі.

– Ефраїме, – м’яко почав він, – думаю, це сталося.

– Що?

Берґер підвів погляд. 509 раптом відчув, що йому важко говорити.

– Вони… – почав він, затнувся і показав рукою на горизонт. – Ефраїме, вони наближаються, їх уже чути.

Він поглянув на колючий дріт і кулеметні вежі, які плили в молочній імлі.

– Вони тут, Ефраїме…

Опівдні вітер змінився і гуркіт стало чути ще ліпше. Це був наче далекий електричний контакт, який з’єднував тисячі сердець. Бараки непокоїлися. На роботи в місто відправили лише кілька бригад. До всіх віконець притискалися обличчя. У дверях щоразу з’являлися нові й нові худі постаті, вони витягували шиї і прислухалися.

– Наблизилися?

– Так, здається, чути виразніше.

У взуттєвому відділі всі працювали мовчки. Капо пильнували, аби не було балачок, – їх лякала присутність наглядачів-есесівців. Ножі відділяли шкіру, обрізали потріскані частини, у багатьох руках вони відчувалися інакше, ніж завжди. Наче були не інструментом, а зброєю. В’язні крадькома кидали погляди на капо, есесівців, револьвери й легкий кулемет, якого ще вчора тут не було.

Але попри всю пильність наглядачів кожен у відділенні точно знав події дня. Більшість давно навчилася говорити, не ворушачи губами, і майже щоразу, коли обрізки шкіри зсипали докупи з повних кошиків, носії знадвору ширили звістку: ще чути. Гуркіт не припиняється.

Бригади вийшли на роботи за межі табору під подвійною охороною. Вони обійшли місто, а тоді із заходу прямували до старої частини, на Ринок. Вартові дуже нервували. Верещали і командували без причини; в’язні марширували стрункими колонами. Досі вони прибирали лише в нових районах міста, а зараз уперше входили в історичний центр і помічали, наскільки він зруйнований. Бачили випалений квартал середньовічних дерев’яних будинків. З нього майже нічого не залишилось. Вони бачили це і марширували повз, а мешканці, які там зосталися, зупинялися чи відверталися від них. Маршируючи вулицями, в’язні більше не відчували себе арештантами. Дивовижним чином вони перемогли у битві, не беручи в ній участі, а роки ув’язнення вже були не роками безборонної поразки, а роками боротьби. І вони взяли гору. Вони вижили.

Бригади підходили до площі Ринок. Ратуша лежала в руїнах. Для розбирання завалів їм видали лопати й гаки. Вони працювали. Смерділо паленим, але в цьому смороді чувся інший, гнилувато-солодкавий сопух, який стискав шлунок, який вони знали краще за усі інші, – трупне розкладання. У ці теплі квітневі дні місто смерділо трупами, трупами, що гнили під його руїнами.

За дві години вони знайшли під завалами першого покійника. Спочатку побачили його чоботи. Це був гауптшарфюрер СС.

– Ситуація змінилася, – прошепотів Мюнцер, – нарешті змінилася! Тепер ми викопуємо їхні трупи. Їхні трупи!

Він працював з новою силою.

– Обережніше! – гаркнув вартовий, що наближався. – Там лежить людина, ти що, не бачиш?

Вони розбирали завал, з’явилися плечі, а за ними й голова. В’язні підняли тіло і понесли вбік.

– Далі! – Знервований есесівець витріщався на покійника. – Обережніше!

Один за одним вони відкопали ще трьох і поклали їх поруч із першим. Вони носили їх за ноги в чоботах і за руки в уніформах. Для них це було незвідане відчуття, досі отак за руки й ноги, понівечених і брудних, вони виносили лише своїх товаришів: із бункерів, із катівень, при смерті чи мертвих, а останнім часом багатьох цивільних. Тепер, уперше, переносили своїх ворогів. Вони працювали далі, і нікому не доводилося їх підганяти. Аби знайти більше трупів, вони працювали так, що їх заливав піт. Із несподіваною силою відтягали балки і кавалки арматури, сповнені ненависті, завзято шукали трупи, ніби це було золото.

Ще за годину вони знайшли Дітца. У нього була зламана шия. Голова була так щільно притиснута до грудей, наче він намагався сам собі перекусити глотку. Спершу вони його не чіпали, а повністю очистили тіло з-під уламків. Обидві переламані руки лежали так, наче мали зайвий суглоб.

– Є Бог на світі, – прошепотів чоловік поруч із Мюнцером, не дивлячись ні на кого. – Таки є Бог на світі! Є Бог.

– Стули пельку! – крикнув йому есесівець. – Що ти там белькотів? Я бачив, як ти говорив.

Чоловік зіп’явся на ноги, перечепився і впав на Дітца.

– Я сказав, що для обергруппенфюрера треба б зробити ноші, – відказав він із незворушним обличчям. – Ми ж не можемо нести його отак, як усіх інших.

– Що ти маєш тут до говорення? Поки що тут наказуємо ми! Зрозумів? Зрозумів, питаю?!

– Так точно.

«“Поки що”, – почув Левінські. – “Наказуємо поки що!” Отже, вони це знають», – подумав він і підняв заступ.

Есесівець дивився на Дітца і мимоволі стояв струнко. Це порятувало в’язня, який знову повірив у Бога. Есесівець привів старшого колони, той теж виструнчився.

– Ноші наразі не знайшли, – сказав есесівець. Відповідь новонаверненого його вразила. Офіцера СС такого високого рангу і справді не можна тягти за руки й ноги.

Старший колони роззирнувся. Повіддаль, під завалами, він помітив двері.

– Викопайте їх, доведеться скористатися ними. – Він салютував Дітцові. – Обережно покладіть пана обергруппенфюрера на оті двері.

Мюнцер, Левінські і ще двоє принесли їх. Це були різьблені двері роботи XVI століття із зображенням сцени, як маленького Мойсея знайшли в кошику. Вони були тріснуті й обвуглені. В’язні підхопили Дітца за плечі й ноги і підняли. Руки бовталися, голова завалилася назад.

– Обережно, пси вошиві! – верещав старший колони.

Покійник лежав на широких дверях. Із-під його правої руки визирав усміхнений Мойсей в очеретяному кошику. Мюнцер помітив це. «Вони забули зняти двері з ратуші, – подумав він. – Мойсей. Єврей. Усе вже колись було. Фараон. Утиски. Червоне море. Порятунок».

– Восьмеро, взяли!

Дванадцятеро людей підскочили так прудко, як ніколи досі. Старший колони озирнувся. Навпроти була поруйнована церква Марії. Він на хвилю замислився, але одразу відмовився від цієї думки. У католицьку церкву Дітца не понесеш. Він би радо зателефонував за вказівками, але лінії зв’язку були пошкоджені. Йому доводилося робити те, чого він найбільше не любив і

1 ... 181 182 183 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"