Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 182 183 184 ... 202
Перейти на сторінку:
боявся, – діяти самостійно. Мюнцер щось сказав. Старший колони це помітив.

– Що? Що ти сказав? Крок уперед, пес вошивий!

Виглядало, що «пес вошивий» був його улюблений вислів. Мюнцер зробив крок вперед і виструнчився.

– Я сказав, чи це не буде неповагою, що обергруппенфюрера нестимуть в’язні?

Він шанобливо дивився на старшого колони.

– Що?! – крикнув той. – Що, пес вошивий?! Як тебе це обходить? А хто б, по-твоєму, мав його нести? Ми маємо…

Він змовк. Здавалося, зауваження Мюнцера мало сенс. Властиво, покійника мали нести есесівці, але за той час в’язні могли втекти.

– Чого стоїте мов укопані? – кричав він. – Уперед! – Раптом йому майнула думка, куди можна занести Дітца. – В госпіталь!

Що з трупом мають робити в госпіталі, не розумів ніхто. Йому просто здалося, що це відповідне, нейтральне місце.

– Вперед… – Старший колони крокував попереду. Це видавалося йому важливим.

Раптом на виході з площі Ринок з’явився автомобіль. Низький «мерседес компресор». Машина повільно наближалася, шукаючи дорогу між завалами. Її блискуча елегантність виглядала серед руїн майже непристойно. Старший колони виструнчився. «Мерседес компресор» – офіційний автомобіль великих бонз. На задньому сидінні розташувалися два офіцери СС високого рангу, ще один сидів поруч із водієм. До машини були прикріплені численні валізи, кілька менших лежали просто в салоні. Офіцери сиділи із сердито відсутніми обличчями. Водієві доводилося повільно просуватися купами того, що колись було будинками. Вони впритул наблизилися до в’язнів, які на дверях несли Дітца. Офіцери туди не дивилися.

– Давай! – озвався передній до водія. – Швидше!

В’язні зупинилися. Левінські тримав двері за задній правий кут. Він бачив розтрощену голову Дітца й усміхнену – різьбленого маленького Мойсея, бачив «мерседес», валізи й офіцерів-втікачів і глибоко дихав. Машина повільно сунула повз.

– Лайно! – вилаявся раптом один з есесівців, здоровань із боксерським носом. – Лайно! Лайно смердюче!

Він говорив не про в’язнів. Левінські прислухався. На якийсь час далекий гуркіт зник у торохкотінні мерседесового двигуна; а тоді знову загуло, приглушено й невідворотно. Підземні барабани смертельного маршу.

– Вперед! – спантеличено командував старший колони. – Вперед! Пішли!

Поволі наближався вечір. Табором ширилися чутки. Вони літали бараками і щогодинно змінювались. Раз казали, що есесівці зникли, тоді з’являвся хтось і повідомляв, що навпаки – отримали підкріплення. То американські танки були вже поруч із містом, а тоді неслася чутка, що це німецькі частини, які боронитимуть місто.

О третій з’явився новий староста блоку. Цього разу червоний, а не зелений.

– Не наш, – розчаровано мовив Вернер.

– Чого це? – спитав 509. – Він один із нас. Політичний, а не кримінальник. Чи що ти маєш на увазі під «наш»?

– Ти ж це знаєш, навіщо запитуєш?

Вони сиділи в бараці. Вернер хотів дочекатися відбою і повернутися в робочий табір. 509 принишк, аби побачити, який їм дістався староста. Поруч із ними в передсмертній агонії хрипів чолов’яга з брудним сивим волоссям, він помирав від запалення легенів.

– Наш – це той, хто належить до табірного підпілля, – пояснив повчальним тоном Вернер і засміявся. – Ти ж це хотів знати, га?

– Ні, – відказав 509. – Я не це хотів знати. І ти не це мав на увазі.

– Наразі я маю на увазі це.

– Так, наразі. Доки потрібна ця ситуативна, вимушена спілка. А потім?

– Потім, – мовив здивований таким невіглаством Вернер, – потім має бути партія, яка перейме владу. Монолітна партія, а не жменька збитих докупи людей.

– Отже, твоя партія. Комуністична.

– Ну, а яка ж іще?

– Будь-яка інша, – сказав 509. – Яка завгодно, аби лише не чергова тоталітарна.

Вернер коротко засміявся.

– Ну ти й паяц! Жодної іншої. Саме тоталітарна. Ти бачиш ті знаки на стіні? Усі проміжні партії розмолоті в порошок. Комунізм досі сильний. Війна скінчиться. Росія окупувала велику частину Німеччини. Це, поза сумнівом, найбільша сила в Європі. Час коаліції минув. Ця була остання. Союзники допомогли комунізмові, а себе, дурні, послабили. Мир у світі залежатиме від…

– Я знаю, – перебив 509, – знаю цю пісеньку. Скажи краще, що станеться з тими, хто проти вас, якщо ви переможете і прийдете до влади? Чи з тими, хто не за вас?

Вернер помовчав якийсь час, а тоді сказав:

– Тут є багато різних варіантів.

– Я знаю які. І ти знаєш. Вбивати, катувати, запихати в концтабори – ти і це маєш на увазі?

– Серед іншого. Залежить від того, що буде необхідним.

– Справжній прогрес. За це вартувало відсидіти тут!

– Так, це прогрес, – незворушно пояснив Вернер, – це прогрес у цілі. Прогрес у методах. Ми нічого не робимо з жорстокості. Лише з необхідності.

– Цього я наслухався. Таке мені казав Вебер, коли запихав під мої нігті сірники, а потім підпалював. Це було потрібно для здобуття інформації.

Дихання сивоволосого чоловіка перейшло у переривчастий передсмертний хрип, знайомий кожному в таборі. Часом хрип припинявся, тоді в тиші чувся тихий гуркіт на горизонті. Це була наче літанія – останні передсмертні подихи і далека відповідь. Вернер поглянув на 509. Він знав, що Вебер тижнями катував його, аби довідатися імена й адреси. Вернерову адресу також. 509 протримався і нічого не сказав. А Вернера згодом виказав якийсь слабкий партієць.

– Коллере, чому ти не хочеш приєднатися до нас? – спитав він. – Ти б нам придався.

– Те саме запитував у мене Левінські. А ми з тобою дискутували про це ще двадцять років тому.

Вернер всміхався доброю замирювальною усмішкою.

– Так, дискутували. Часто. Але я знову тебе запитую. Час індивідуалізму минув. Залишатися наодинці більше не вдасться. Майбутнє за нами, а не за корумпованим центром.

509 поглянув на голову аскета.

– Коли оце скінчиться, – повільно сказав він, – скільки пройде часу, поки ти станеш мені таким самим ворогом, як ті, що зараз стоять на вартових вежах?

– Небагато. Тут у нас була вимушена спілка проти нацистів. Коли війна закінчиться, вона відпаде.

509 кивнув.

– А ще мені цікаво, скільки б минуло часу, доки ти б не кинув мене за ґрати, якби був при владі.

– Небагато. Ти досі небезпечний. Але тебе б не катували.

509 зітнув плечима.

– Ми посадимо тебе, і ти працюватимеш, або тебе розстріляють.

– Це втішно. Отак я собі й уявляв ваше золоте століття.

– Іронія твоя дешева. Ти сам знаєш, що примус необхідний. Примус – це захист на початковій стадії. Згодом у ньому не буде потреби.

– Буде, – заперечив 509. – Його потребують усі тиранії. І з кожним роком дедалі більше, а не менше. Це їхня доля. І завжди їхній кінець. Тут ти можеш у цьому переконатися.

– Ні. Розв’язана нацистами війна стала їхньою фундаментальною помилкою, бо вони до неї не доросли.

1 ... 182 183 184 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"