Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ми свої війни виграватимемо. І вестимемо їх інакше. Зсередини.

– Так, ізсередини і всередину. Тоді вам є сенс зберегти табори, ви їх незабаром заповните.

– Так, ми це можемо, – цілком серйозно сказав Вернер, а тоді повторив: – То чому ти не йдеш до нас?

– Саме тому й не йду. Якщо ти виберешся звідси і прийдеш до влади, ти накажеш мене ліквідувати. Я тебе – ні. Ось це і є причина.

Сивоволосий чоловік хрипів тепер з великими інтервалами. Надійшов Зульбахер.

– Вони кажуть, що завтра вранці табір має бомбардувати німецька авіація. Хочуть усе знищити.

– Чергова вигадка з-під вбиральні, – резюмував Вернер. – Я б хотів, щоби вже стемніло, мені треба туди.

Бухер дивився в бік білого будинку на пагорбі за парканом. Він стояв між деревами в косих променях сонця і здавався неушкодженим. Дерева в саду світло мерехтіли, наче їх вкрив перший біло-рожевий вишневий цвіт.

– Ти врешті в це віриш? – спитав він. – Ти чуєш їхні гармати, вони наближаються щогодини. Ми виберемося звідси.

Він знову поглянув на білий будинок. Мав забобон, що, поки дім неушкоджений, усе буде добре. Вони з Рут житимуть і будуть врятовані.

– Так. – Рут сиділа поруч із колючим дротом. – А куди нам іти, якщо ми вийдемо? – спитала вона.

– Геть звідси. Якнайдалі від цього місця.

– Куди?

– Будь-куди. Можливо, мій батько ще живий.

Бухер у це не вірив, але й точно не знав, що батько помер. 509 знав, та не сказав йому.

– З моїх не вижив ніхто, – сказала Рут. – Я була при тому, як їх забирали в газові камери.

– Можливо, їх просто відправили на етап. Або залишили жити деінде. Тебе ж залишили жити.

– Так, – відказала Рут. – Мене залишили жити.

– У Мюнстері в нас був невеличкий будиночок. Його в нас відібрали. Якщо він іще стоїть і нам його повернуть, ми б оселилися там.

Рут Голлянд не відповідала. Бухер подивився на неї й побачив, що вона плаче. Він майже ніколи не бачив її в сльозах і подумав, що це через покійних родичів. Але смерть у таборі була настільки буденною, що йому здавалося недоречним через такий довгий час виказувати сильний жаль.

– Ми не сміємо думати про минуле, Рут, – сказав він нетерпляче. – Інакше як ми тоді зможемо знову жити?

– Я не думаю про минуле.

– Чого ж ти тоді плачеш?

Рут Голлянд втерла сльози кулаками.

– Хочеш знати, чому мене не втруїли газом? – спитала вона.

Бухер мав неясне відчуття, що зараз прозвучить те, чого йому краще не знати.

– Ти не мусиш мені говорити, – сказав він, – але якщо хочеш, скажи, це не має значення.

– Та ні, це має значення. Мені було сімнадцять. Тоді я не була така потворна, як зараз. Тому мене лишили жити.

– Так, – сказав Бухер, але не розумів, про що йдеться.

Вона поглянула на нього. Він уперше побачив, що в неї дуже прозорі сірі очі. Раніше він цього не помічав.

– Ти не розумієш, що це означає? – спитала вона.

– Ні.

– Мене лишили жити, бо потрібні були жінки. Молоді… для солдатів. Для українців, які воювали на боці німців також. Ну, тепер розумієш?

Приголомшений Бухер сидів мовчки. Рут спостерігала за ним.

– Вони робили це з тобою? – спитав він урешті, не дивлячись на неї.

– Так. Вони це робили. – Вона вже не плакала.

– Не може бути.

– Може.

– Я не це маю на увазі, я кажу, що ти цього не хотіла.

Вона всміхнулася короткою гіркою усмішкою.

– Це нічого не змінює.

Тепер Бухер дивився на неї. Здавалося, на її обличчі не було жодних емоцій, але саме це і робило його такою маскою болю, що він раптом відчув, а не лише почув, що вона говорила правду. Він відчував це так, ніби розривався його шлунок, але водночас він не хотів цього визнати, поки що не хотів. Цієї миті він хотів лише одного: аби обличчя перед ним змінилося.

– Цього не було, – сказав він. – Ти цього не хотіла. Тебе при цьому не було. Ти цього не робила.

Її погляд повернувся з пустки.

– Це було. І я не зможу забути.

– Ніхто з нас не знає, що він може забути, а що ні. Ми всі мусимо багато чого забути. Інакше ми цілком можемо залишатися тут і вмерти.

Бухер повторив частину того, що минулого вечора говорив 509. Коли це було? Минули роки. Він кілька разів ковтнув.

– Ти живеш, – напружено мовив він.

– Так, я живу. Я рухаюся, говорю слова, їм хліб, який ти мені жбурляєш, – але інше також живе. Живе! Живе!

Вона притисла руки до скронь і відвернула голову. «Дивиться на мене, – думав Бухер, – вона знову дивиться на мене. Вона вже говорить не лише в небо і не лише до будинку на пагорбі».

– Ти живеш, – повторив він, – для мене цього досить.

Вона опустила руки.

– Ти дитина, – невтішно мовила вона, – дитина! Та що ти знаєш?

– Я не дитина. Хто тут був – не дитина. Навіть Карел, якому одинадцять.

Вона похитала головою.

– Я не про це. Зараз ти віриш у те, що говориш. Але це ненадовго. Те інше повернеться. До тебе і до мене. Спогади, пізніше, коли…

«Чому вона мені це сказала? – думав Бухер. – Не треба було, я б не знав, і цього б не було».

– Я не знаю, про що ти, – мовив він. – Але, думаю, для нас діють інші правила, що відрізняються від звичайних. Тут, у таборі, є люди, які вбивали, бо це було необхідно, – він думав про Левінські, – і ці люди не вважають себе вбивцями, так само як солдат на фронті не вважає себе вбивцею. І вони не вбивці. Отак подібно і з нами. Те, що з нами сталося, не можна міряти нормальними мірками.

– Коли ми виберемось, ти думатимеш інакше… – Вона поглянула на нього.

Раптом він зрозумів, чому вона останні тижні була така безрадісна. Вона боялася, боялася звільнення.

– Рут, – сказав він і відчув, як у голові зробилося гаряче, – це минулося, забудь. Тебе змусили до того, що було тобі огидне. І що з того залишилось? Нічого. Ти цього не робила. Зроблене лише те, що людина сама хотіла. У тебе не залишилося нічого, крім відрази.

– Мене рвало, – сказала тихо, – після того мене майже завжди рвало. І врешті вони відіслали мене геть. – Вона досі дивилася на нього. – Ось що ти