Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

зібрала опалі пелюстки й пішла їх ховати. Так сумно було дивитися на зів’ялі квіти й думати про те, що минає весна. Дівчинка навіть сплакнула й прочитала перші рядки, що прийшли на пам’ять.

Їй і на думку спасти не могло, що неподалік стоїть Баоюй. А він, слухаючи, лише зітхав і кивав головою.

Я ховаю квітки... І дотепника зайве звертання, Адже хтось і колись поховає у тиші й мене... ...Все трапляється раптом: і юність яскрава розтане, — Чи людина, чи квітка — а рано чи пізно, — вмира!

Баоюй у знемозі опустився на землю, зронивши пелюстки, які тримав у руках. Він подумав про те, що настане день, коли зів’яне незрівнянна краса Дайюй, а сама вона піде назавжди із цього світу, і серце стиснулося від болю. Але ж слідом за нею призначено піти Баочай, Сянлін і Сіжень. Де ж тоді буде він сам, кому будуть належати цей сад, ці квіти, ці верби? Марно шукав він відповідей на свої запитання. Сумні думки тяглися одна за одною, і не було сил відігнати їх, розсіяти.

Воістину:

Із тінями квітів я не розлучусь, праворуч, ліворуч — все ближче, Й на заході чую — птахів голоси, але і на сході — вони ж бо!

У цю мить поринула в скорботу Дайюй почула болісний стогін і подумала:

«Всі з мене сміються, вважають дурною. Невже знайшовся ще дурень?»

Вона оглянулась, але, побачивши Баоюя, плюнула спересердя.

— Я ж бо гадаю, хто б це міг бути, а виявляється, цей нелюд... Ах, щоб ти пропав...

Останні слова ненароком зірвалися з губ, і Дайюй, спохватившись, затулила рота рукою, зітхнула й пішла геть.

Баоюю стало не по собі, він зрозумів, що Дайюй його не бажає бачити, підвівся, обсмикав одяг і в повній зневірі побрів додому. Раптом попереду він помітив Дайюй, прискорив кроки й наздогнав її.

— Зачекай, сестрице! Я знаю, ти уникаєш зустрічі зі мною, але все-таки дозволь сказати тобі всього одне слово, а потім можеш мене зневажати.

Дівчина хотіла втекти, але, почувши це, обернулася.

— Що ж, говори!..

— А можна, я скажу два? — з усмішкою запитав Баоюй. — Ти не втечеш?

Дайюй круто повернулася й пішла далі.

Баоюй зупинився, зі смутком подивився їй вслід і зітхнув:

— Невже все, що між нами було, має прийти до такого сумного кінця?

Дайюй завмерла на місці й запитала з подивом:

— А що такого між нами було? І що сталося?

— Ах! — скрушно мовив Баоюй. — Адже ми завжди разом бавилися, з першого дня твого приїзду сюди! І якщо тобі чого-небудь хотілося з моїх улюблених страв, я сам не їв, тобі залишав. Ми разом сідали за стіл, в один час лягали спати. А скільки разів я виконував твої прохання, які не могли виконати служниці? Ми разом росли, і я був упевнений, не має значення, любиш ти мене чи ні, що на твою чемність можу розраховувати, що ти краща за інших. Але ти стаєш усе більш гордою і зарозумілою, не помічаєш мене, визнаєш тільки Фенцзє й Баочай. А в мене нікого немає, крім брата й сестри від інших матерів, — я так само самотній, як і ти, і сподівався на твоє співчуття. Але дарма. Ти кривдиш мене, а кому я поскаржуся?

По його обличчю заструменіли сльози. Гнів Дайюй відразу зник, очі зволожилися, вона похнюпилась і мовчала.

Баоюй тим часом вів далі:

— Звичайно, я повівся погано, але не навмисно, повір! Я не завдавав би тобі неприємностей. У таких випадках говори мені все прямо, якщо треба, насвари, навіть побий, — я не ображатимусь. Тільки не відвертайся від мене, не муч, не змушуй губитися в здогадах. Справді, я не знаю, як бути! Якщо я помру зараз, стану ж неприкаяним духом, мене не врятують молитви найправедніших і найблагочестивіших буддійських і лаоських ченців, і до нового життя я зможу відродитися тільки після того, як ти поясниш причину моєї смерті!

Дайюй більше не гнівалася.

— Якщо так, — сказала вона, — чому вчора ввечері ти не велів служницям мене впускати?