Читати книгу - "Спомини"

praedecessoris[827]. III. З великою приємністю доводжу до ласкавого відома Вашої Святости, що блаженної пам’яті Святий Отець Іван XXIII зволив продовжити при Римському вікаріяті процес збору інформації у справі про святість життя Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Dignetur Sanctitas Vestra haec omnia annuere et confirmare[828]. IV. Ще перед смертю покійного митрополита Андрея Шептицького, що сталася 1 листопада 1944 року, я як його коад’ютор почав упорядковувати справи митрополії, бо митрополит Андрей був уже кілька років паралізований і прикутий до крісла. Незважаючи на те, він не переставав головувати на Архиєпархіяльному синоді поки міг, аж до самої смерти. // Тим часом я завершив свої праці з догматики, книгу з історії середньовічної філософії та книгу, присвячену актуальним пастирським питанням з вказівками для священиків на час війни. Відтак я цілковито присвятив себе справам митрополії. // Після смерти митрополита Андрея я перебрав на себе провід та головування на синоді, що відбувався у Львові. Засідання проходили щочетверга, і в них брало участь багато священиків з усіх наших єпархій, а передовсім з Львівської архиєпархії, бо ж вони були ближче до місця проведення синоду. Мушу підкреслити, що священики дуже охоче приходили послухати дискусії та рішення в справах душпастирства. // Восени 1944 року, тобто невдовзі після того, як я перебрав на себе керівництво митрополією, радянська влада запропонувала мені прислати делегацію до Москви, щоб клопотатись про легалізацію нашої Церкви. Мені було сказано, що саме так вчинили представники інших релігійних конфесій. // Порадившись із досвідченими та довіреними особами, я вирішив призначити головою такої делегації отця Климентія Шептицького, архимандрита студитів, а її членами — низку інших священиків. Між ними був і негідний отець Гавриїл Костельник, якого призначив членом планованої делегації ще митрополит Андрей і якого хотіла бачити в складі делегації радянська влада. IV. Тепер дозвольте мені смиренно представити Вашій Святості становище Церкви в СРСР аж до часу мого звільнення. Ще перед смертю покійного митрополита Андрея Шептицького, що сталася 1 листопада 1944 року, я як його коад’ютор почав упорядковувати справи митрополії, бо митрополит Андрей був уже кілька років паралізований і прикутий до крісла. Незважаючи на те, він не переставав головувати на Архиєпархіяльному синоді поки міг, аж до самої смерти. // Тим часом я завершив свої праці з догматики, книгу з історії середньовічної філософії та книгу, присвячену актуальним пастирським питанням з вказівками для священиків на час війни. Відтак я цілковито присвятив себе справам митрополії. // Після смерти митрополита Андрея я перебрав на себе провід та головування на синоді, що відбувався у Львові. Засідання проходили щочетверга, і в них брало участь багато священиків з усіх наших єпархій, а передовсім з Львівської архиєпархії, бо ж вони були ближче до місця проведення синоду. Мушу підкреслити, що священики дуже охоче приходили послухати дискусії та рішення в справах душпастирства. // Восени 1944 року, тобто невдовзі після того, як я перебрав на себе керівництво митрополією, радянська влада запропонувала мені прислати делегацію до Москви, щоб клопотатись про легалізацію нашої Церкви. Мені було сказано, що саме так вчинили представники інших релігійних конфесій. // Порадившись із досвідченими та довіреними особами, я вирішив призначити головою такої делегації отця Климентія Шептицького, архимандрита студитів, а її членами — низку інших священиків. Між ними був і негідний отець Гавриїл Костельник, якого призначив членом планованої делегації ще митрополит Андрей. Зрештою, я не міг не призначити його членом делегації, бо таке було бажання радянської влади.

У Москві нашу делегацію зустріли дуже добре. Сталін визнав нашу Церкву і мою особу як її голову. Пізніше Генеральний штаб Радянської Армії запросив делегацію на прийняття, влаштоване на її честь[829]. Під час цієї зустрічі члени Генерального штабу[830], знаючи, який великий вплив має Католицька Церква на український народ, просили і вимагали від делегації після повернення до Львова домогтися, щоб я завернувся до верховного командувача УПА (Української Повстанської Армії) генерала Шухевича й переконав його припинити війну проти Червоної Армії[831].

У той час у Карпатських горах близько мільйона українських патріотів боролися в лавах УПА проти регулярних радянських військ, завдаючи їм важких втрат. Щоб приховати ці втрати, радянське командування навіть наказало спалювати тіла власних солдатів, загиблих у боях.

Радянський Генеральний штаб відкрито говорив про причину такого дивного прохання, а саме, що для Радянського Союзу тепер було б ганьбою окуповувати Західну Україну (де діяли воїни УПА) військовою силою, тоді як вони хотіли б pro foro externo[832], щоб населення цих українських територій само виявило бажання належати до СРСР і відкрито про це заявило.

Делегація