Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Не забувайте мене, пишіть… Серед темної ночі життя мого арештантського єдині світлі цяточки – це листи твої.

Цілую кріпко тебе й Муру!

Хай будете Ви здорові.

П[авло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

28 серпня 1937 р.

28. VIII.37.

Любо ти моя! Я користуюсь з усяких нагод, щоб поговорити з тобою. Ще ж цілий місяць мені не можна цього робити. Твої потроху дістаю і знаю, що з тобою і де ти. А це голівне, бо останні вістки з усюди говорять, що багато листів звідси не доходять, повертаються «за не нахождением адресата». «Адресати» виїздять, принаймні з центрів. Не кажучи вже про Москву, Ленінград. Виїздять з Харкова, Києва. Виїздять не туди, куди хотіли б, а туди, куди призначають їх. Не знаю, як це – чи тільки з столиць, чи взагалі… І в мене серце починає тіпатися за тебе. Невже ж і тебе зможуть з твого «чужого гнізда» забрати. Не припускаю цього, а на серці неспокій.

Новини в мене дрібненькі, нема нічого більшого!

Кімнату треба міняти. Перебираємось днями на «замоскворечье» – це туди, за ручай. Там нам одведено халупку на трьох. Окрема хатка, трохи набік, з невеличкими віконцями, низенька, так що головами стелі діставатимемо. Ми її оце якраз ремонтуємо, чепуримо. Поставили нову грубку з плиткою, переслали підлогу, думаємо понасипати призьби, пристроїти присінок, чи сінці (тамбур). Думаємо, що взимку буде тепло. А це голівне. Решта аж ніяк не непокоїть. Та ще добре, що не в гуртожитку, не в бараці. Трохи небезпечно щодо крадіжок, – бо ж усі з дому йдемо, та проте якось уже берегтимемось – чи то сусіди доглядатимуть, чи може якогось стража приручимо. Так мені оце клопоту: клопоту з переїздом, бо П[етро] Андр[ійович] поїхав до Вої у різних справах, а третій наш кунпанійон на ці діла нездатний – і я за все.

Я вже говорив тобі, що дістав твою солодку. Ласую весь час, тебе згадуючи, їм та й думаю, а чи їсте Ви там з Мурою що-небудь. Хоч не солодке, а таке, що живить. Мабуть, не дуже…

Як у тебе з роботою? Чи влаштувалася, чи ні? Хоч би як-небудь ти там уже пристроїлася, та тільки так, щоб не дуже тебе виснажували, бо з фото я вже бачу, що торохтиш ти мабуть, голубочко, кісточками, як гишпанська тарантела «тарантелами».

Скучаю я за тобою, як за радістю, як скучаю я тепер за хорошим сонцем, за степом, за ланами за пшеничними. На вгороді у нас тут, у парниках, хтось насіння сояшникове повтикав. Повиростали сояшники. І зацвіли. Тільки кволенькі в них стовбурці, манісінькі шапочки… А жовтіють… Так я щодня на них дивитися ходжу. І жалько мені їх, жалько. Ну, чого, – думаю, – ви тут ростете? Чи ж можна ото так ризикувати. І от позавчора вдарив мороз (серпневий – це звичайне тут явище – серпневі заморозки) – і нема моїх сояшників. Пообсипалися лепестята, почорніли листя, зігнулися й зморшками взялися стовбури. Померли мої сояшники.

Ох, та не самі сояшники гинуть тут од морозів, од болот, од пурги та завірюхи.

А зимушка вже скириться… Вже подивлюсь на повстяки. Та наступає тут найгидкіша пора – осінь, коли ліпить мокрий сніг. А в мене, як на гріх, чоботи розлазяться. І калош нема. Я вже тобі писав, щоб № 11 калоші прислала. Будь ласка, голубко. Тоді я ще в цих чоботях перекручусь осінь з сухими ногами, а взимку буду дбати про чоботи, так як улітку за кожух дбав. Десь халяви дістану, а там переди, а там ти десь на базарі старенькі підошви дістанеш (щоб цілі тільки) – і я собі за зиму «сапаги» дряпону. Бо з нашими достатками (Боже мій! Так і скочило в голову традиційне: «Та паночку! Та хіба ж це можна з нашими достатками»! Тьху!) – так от кажу – з нашими достатками справити чоботи це ціла епопея «розділів» на 10. Ти, моя дорога, не подумай, що в цих словах є хоч крихітка якогось докору, боже борони! І не здумай заходжуватися купувати мені там чоботи. Теж, боже борони! На лиху годину тратити великі гроші (а чоботи тепер коштують, мабуть, мілійон!), коли тут можна поволеньки, не хапаючись щось таке-сяке підходяще за дешево зробити.

Валянки теж тут десь думаю дістати. А кожух у мене, як грім! Зимою тільки попихкуватиму.

А от що тебе нема біля мене, це, брат, гірше, як кожуха нема. Не тепло мені без тебе, холодно мені без тебе, сумно мені без тебе. От що.

Так буде ж колись, що буду з тобою. Тоді все буде. Шуби тоді на мені будуть всі найкращі й найтепліші. Кожухи, і всі що є в світі на мені будуть повстяки, і зберуться тоді до нашої хати всі грубки і всі березові дрова, і всі масло «топленое», і весь цукор, і вся махорка… Отакі діла будуть! А будуть, брешуть – будуть!

Обнімаю тебе, мою дорогу… І Муркетона. Кріпко Вас, моїх єдиних, цілую.

Муру я вже вітав з днем народження. Одержали? Ще раз вітаю і цілую.

Голублю.

П[авло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

1 жовтня 1937 р.

1. Х.37.

Дорогая моя!

Наконец после долгого молчания, я пишу тебе. Молчание было вызвано обстоятельствами для меня не особенно приятными, – но все прошло, и я теперь могу писать тебе регулярно два раза в месяц. Конечно, буду делать это с радостью. У меня так все как-будто благополучно. Здоровье по-старому – «ни шатко, ни валко». Работаю там же.

Вчера радость у меня была большущая: получил сразу три посылки. И все очень вкусны, хорошие. Спасибо тебе, родная, за заботу. С радостью получаю я посылки, но всегда в этой радости слеза блестит – слеза благодарности и вместе с тем печали о том, что – как тебе трудно и тяжело добывать на поддержку меня. С каким бы восторгом я вскрывал эти посылки вместе с тобой и с Мурой. (Не в таких, конечно, только условиях.)

Знаю ведь прекрасно, что ты-то этих всех вещей не имеешь. Потому мне и горько, потому мне и грустно.

Не знаю, как зима пройдет эта. Одет я тепло (шарф получил – спасибо), пока нет никаких данных о каком-либо переезде в другое место. А это на зиму очень важно. Если буду тут и дольше, то беспокоиться пока не о чем.

Как у тебя дела? Какие перспективы? Что подумываешь делать? Как с работой? Все это меня очень волнует. Физически всегда сидеть на месте легче, а вот – как морально? Пиши, голубко.