Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Целую крепко тебя и Муру. Люблю Вас крепко и жду писем. Обнимаю.

Твой Павло.

Телеграма Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

1937 р.

1937 р.

Архангельск, Кегостров, Набережная, 18. Маслюченко.

Еду [в] Усу [с] отчетом. Целую. Пиши [на] рудник.

Запрошення Маслюченко В. О. на роботу в Сасовський пересувний театр Рязанської області

грудень 1937 р.

Грудень 1937 р., Москва

Архангельськ, Кегостров, Набережная 18, Маслюченко

Предлагаю работу [в] Сасовском передвижном театре. Оклад основной – четыреста. Телеграфьте.

Горев.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

до 23 грудня 1937 р.

Грудень 1937 р.

Усть-Уса, Стройгородок, планчасть Губенку Павлу.

23 декабря выезжаем [в] Сасово Рязанской области на работу. Подробный адрес сообщу. Срочно телеграфь [о] здоровье.

Телеграма Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

1937 р.

Архангельск, Кегостров, Набережная, 18. Маслюченко.

Телеграфь [о] здоровье. Уса, Стройгородок, Планчасть. Целую.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

28 грудня 1937 р.

28. ХІІ.37. с. Данилівка

Моя найдорожча, голубко моя!

Вертаюсь з Уси. Повторюється колишня моя подорож з Чиб’ю: дві підводи, нас троє – і від села до села, з хати до хати. Безкінечна Печора, сніг, вітри й морози. Одягнений я тепло, не мерзну. В Усу я поїхав з головним планом, затримався і от аж тепер вертаюсь. В Усі зустріли мене Єл[изавета] Ів[анівна] і В[о]л[одимир] Ів[анович] дуже тепло. Перший час днів з 10 жив у них, а потім перейшов у «техобщежитиє». Взагалі ставлення до мене в отделении непогане.

Хотів був клопотати про побачення – одсовітували – кажуть, не час тепер, треба виждать.

Послав тобі телеграму з Соколово, чи дістала?

Гроші в Усі дістав.

Дуже тебе дякую за турботи.

Вол[одимир] Ів[анович] і Єл[изавета] Ів[анівна] дуже тебе вітають і навіть 17/ХII поздоровляли мене з іменинницею й випили за твоє здоровля.

Іду на рудник, як додому – так остогидло тинятися. Увесь час, як на кілку. Головне – ні тобі білизни, ні тобі бані вчасної. Ну, й воші…

Да… купив на підодіяльники матерії, що тебе прохав. Не присилай тепер. Пришли мені ножичок перочинний та ножиці – середні – не дуже маленькі.

Пишу – темно, блимає каганець, 6 год. ранку. Зараз рушаємо до Вої. Ще 2 ночівлі до рудника – у Вої й у Щугорі.

Цілую кріпко тебе й Муру.

Вітаю з Новим роком. Хай він тобі легким буде. Обнімаю кріпко мою любу й люблю.

Твій Пав[ло].

В. З. Гжицький

Ніч і день

Друга половина 1937 року

Червень тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року вразив і перелякав ув'язнених мешканців Кирти. Відбувся жахливий, нечуваний в історії процес полководців – людей, що врятували революцію, перед якими тремтіли вороги. Хто в СРСР, а то й у всьому світі, не знав Тухачевського, Якіра, Уборевича, Корка і багатьох інших славних наших полководців – гордість народу?

– Ти щось розумієш? – питав Павло Михайлович.

Вони були тільки вдвох. Про цю страшну подію розповів Павлові Петро Андрійович. Він, як вільний, почув це від когось з охорони. Потім і радіо сповіщало (у декого з начальства були приймачі). Зрештою, цього не держали в секреті.

– Мені просто страшно, – відповів Микола. – Боюся, що й до нас ще раз вернуться, щоб знищити фізично.

– Тих, які нас сюди запроторили, певно, серед живих уже нема, – сказав на це Павло Михайлович. – Єжов їх подушив своїми рукавицями. А знаєш, що мені спало на думку?

Гаєвський насторожився, але Павло Михайлович не поспішав. Він запалив цигарку і задивився у вікно. У червні на Киртинській базі завжди великий рух. Пароплавство намагається подати якомога більше барж під вугілля, яке цілу зиму звозили на берег, та завезти продукти на цілий рік для табору, бо восени не завжди вдається це зробити. Печора – ріка примхлива, буває, що в цю пору води мало, і пароплавом до Кирти не дійти. З берега долітали голоси бригадирів, які підганяли робітників, гудки пароплавів, сирени катерів, гуркіт вугілля, що сипалося з тачок на палуби барж. Здавалось, саме це цікавить Павла Михайловича, але він нічого не чув, він думав.

– Чого ти? – квапив Микола. – Що ти хотів сказати?

– Зараз-зараз, – підняв руку Голубенко – Скажу. Я собі цю справу уявляю так, – почав він, поволі вимовляючи кожне слово. – У Німеччині цих полководців знали і боялись. Пілсудський називав Тухачевського «новим Наполеоном». Будь певний: німецькі генерали були такої думки і про нього, і про інших, тих, яких засуджено. Німці готуються до війни проти нас, це факт. Такі противники їм небажані. Що ж вони роблять? Посилають список наших полководців Сталіну і кажуть, що всі вони працюють на Гітлера. Таке можливе чи ні?

Обдумуючи відповідь, Микола нервово вийняв з кишені цигарку і тремтячими від збудження руками запалив сірника. Здогади Павла Михайловича були страшні, неймовірні і в той же час можливі. Затягнувшись, почав, перемішуючи з димом слова:

– І уяви собі: все те, що ти сказав, можливе. Якщо досить написати на товариша анонімку, щоб його посадили, то чому б Сталіну, наприклад, не повірити Гітлерові, коли той каже, що всі маршали у нього на службі? Але це, звичайно, не так, – додав він по хвилині. – Ти сам таке видумав?

– Ясно. Однак можливе? – спитав Павло.

– Дуже можливе, – погодився Микола.

Звістка про розстріл радянських генералів справила страшне, гнітюче враження на в'язнів. Не було людини, яка б не співчувала сім'ям невинно замордованих. Приходячи на рознарядку в лимарню, Гаєвський мав нагоду щодня чути розмови простих людей, засуджених за різними політичними і неполітичними статтями карного кодексу. Більшість візників мали побутові статті. Вони, звичайно, не боячись, вголос висловлювали свої думки.

Гаєвський удавав, що не чує.

Не встигли відійти від страшного, приголомшливого враження після розстрілу військових діячів, як просочилися в табір чутки про розстріл Рудзутака, Косіора, Постишева, Чубаря…

Люди в таборі не знали, на якому вони світі – ходили похнюпивши голови. Не тільки зеки. Навіть «вохра», солдати, що стерегли в'язнів, і ті задумались. У плановій частині запанувала глибока мовчанка. Всі боялись провокацій. Під керівництвом Павла Михайловича працювала одна жінка, Марія Петрівна, теж із зеків. Як і всі в плановій частині, вона удавала з себе велику патріотку, схвалювала дії уряду, вважала всіх своїх товаришів по роботі злочинцями-контрреволюціонерами, і тільки себе – невинно скривдженою. Про неї говорили, що зв'язана з третьою частиною. Павло Михайлович серед друзів називав її «стукалочка-палочка».

Зійшовшись увечері в хатинці, друзі перевіряли, чи не заховався хто під ліжком, чи не підслуховує, і лише тоді відводили душу – говорили те, що думали. Довідавшись про арешт Постишева і Чубаря, Павло Михайлович не стримався, щоб не пожартувати.

– Ми з тобою мали їх «ліквідувати» ще чотири роки тому, – говорив він, – бо за них сидимо. Нам повинні ордени дати за передбачливість.

– Пиши хазяїну, хай дає орден, – відповів на жарт Гаєвський. Було не до сміху. –