Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Друзі сиділи за столом, на якому холола вечеря: не лізла в горло. Павло Михайлович нервово курив цигарку за цигаркою.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – У нас дуже легко може повторитись історія з троцькістами.

Справа в тому, що на Воркуті одного дня розстріляно було групу так званих троцькістів. Ця група інтелігентних людей, комуністів, заявила протест проти репресій, оголосивши голодовку, і за це була страчена. Тоді начальник табору мав необмежені права і міг не погоджувати своїх дій з Москвою. По Печорі їздив, наприклад, кривавий кат Кашкетін, який по дорозі розстрілював кого хотів, доки не розстріляли його. Цей маніяк і садист ставав небезпечним і для начальства, яке дало йому такі широкі права.

1937 рік, закутаний у грубезне снігове покривало, щоб заховати жорстоке обличчя, закінчував свій устелений трупами шлях. Десь у середині грудня друзів розбудив якийсь незрозумілий шум. Територія табору, де стояли сільськогосподарські будинки, стайня, корівник, свинарник, лимарня і хатинка, де мешкали Голубенко і Гаєвський, звичайно завмирала на ніч. Робітники, що працювали вдень на транспорті, спати ходили в зону, і ділянка, яку ще називали базою, бо на березі стояли склади з продовольством і технічним обладнанням, поринала у мертву тишу.

Недосвідчену людину, коли б така заїхала сюди вночі, здивував би цей ідилічний спокій. База зі своїми дивовижної архітектури будинками, вкритими товстим шаром незайманого снігу та ще при світлі місяця, скидалась більше на зачароване, казкове царство, ніж на підсобне господарство табору для в'язнів. І так щоночі, місяцями, вже й роками, ніщо не тривожило спокій цього «сонного царства». І раптом – біганина, тупіт людських ніг, брязкіт зброї. Обоє позривалися з ліжок.

– Давай одягатись, – рішуче сказав Голубенко.

Не запалюючи світла, він шарив руками по столу, шукаючи цигарки. Блиснув вогник сірника, і при цьому слабкому світлі Микола побачив циферблат «ходиків», що висіли на стіні. Стрілки показували другу годину ночі.

– Прийдуть і по нас, – сказав Павло Михайлович. – Буде повторення Воркути, чує душа моя. Можливо, в меншому масштабі, але буде.

Гаєвському поповзли мурашки під шкірою. Сама гадка, що оце зараз із теплої хати можуть погнати в ніч, на сніг і мороз, проймала жахом. Уже й смерті не було страшно. Раз мати народила. Страшно було етапу і мук, які чекали кожного зека. А що збирали етап – не було сумніву.

– У нас наче немає троцькістів, – промовив несміливо, щоб заспокоїти себе і друга.

– Але ж є терористи, отакі, як ми з тобою, – відповів на це Голубенко. – Наше начальство мусить показати своєму вищому керівництву у Воркуті, що воно бдительне. – І додав, не можучи не пожартувати: – Добре бдить! – І засміявся.

Тим часом попід вікном проходили якісь люди. Двоє чи троє йшли в один бік, а назад вертався один. І знов, через деякий час відбувалось те саме.

– Куди ж цих людей водять? – питали один одного, потроху заспокоюючись.

– Невже в карцер? – здогадались нарешті. Недалеко від стайні, на горбочку, стояла невелика хатинка, в якій мешкав завгуж Думченко. Два дні тому завгужа переселили в лимарню, а його хатинку заґратували і облаштували під карцер.

Тепер було ясно: людей водили саме туди. Але кого і за що?

В страху перед новими несподіванками друзі пересиділи до ранку. Уже не роздягались і не лягали, сон тікав від них.

Над ранок почалась хуртовина небувалої сили. Неначе вся природа збунтувалась проти людської сваволі. Мабуть, десятибальний вітер гнав перед себе хмари снігу. Хатинка здригалась від кожного його пориву. В димарі щось завивало, стогнало, скиглило, тріщала дерев'яна покрівля, рипіло вікно. А дроти телеграфні, що проходили повз хатину, зловісно гули, гули.

На щастя, шабаш відьом тривав недовго. Вітер ущух так само раптово, як і знявся. Сніг переставав падати. Але роботу бурі друзі побачили аж коли розвиднілось. Вийти з хати було неможливо. Всю стіну від дверей завалило снігом до самої покрівлі, а вітер спресував його. Довелося відкопуватись, щоб вийти. Відкопавшись, Микола побіг на корівник і там довідався, що в зоні відбулись арешти, і не тільки карцер, а й шевська майстерня, лимарня і навіть конторка забиті в'язнями: їх повинні за кілька годин відправляти в Кедровий, а звідти – у Кожву і Усть-Усу.

– За що? – допитувався Гаєвський.

– А хто його знає.

Авдєєв сказав, що подейкують, наче поведуть їх на Воркуту, а звідти… Не важко було здогадатись, куди ще можна було відправити з Воркути, що сама стояла на краю світу.

– Там самі такі, знаєте, вищого сорту, все інтелігенти. Є серед арештованих начальник шахти, інженер, начальник табірного пункту Голован, і жодного блатного. Все – наш брат, п'ятдесят восьма стаття. Чули про Воркуту?

Гаєвський кивнув.

До десятої години етап уже стояв, готовий у похід. За розпорядженням начальника, Гаєвський виділив четверо саней з кіньми і візниками під продукти, багаж і охорону. Прийшли охоронники з собаками, і етап рушив з місця у невідоме…

Телеграма Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

5 січня 1938 р.

5 січня 1938 р.

Архангельск, Кегостров, Набережная, 18. Маслюченко.

Возвратился [на] рудник. Девяносто рублей получил. Здоров. Целую. Пиши.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

12 січня 1938 р.

12.І.38

Варю, моя дорога. Варю моя люба! Приїхав на рудник 30.ХІІ вночі. Здоровий, нічого такого в дорозі не трапилось. Дав тобі телеграму з рудника – не знаю чи дістала ти її. Подавав звістки й з дороги – чи мала ти їх? Зразу ж на руднику – пірнув в уйму роботи по складанню «годового отчета». Запізнився я кріпко, через те зараз угору ніколи глянути. Новин у мене особливих нема – все по-старому, крім нового начальника, але я з ним познайомився ще в Усі. Застав твої листи тут жовтневі, листопадові. Безмірно був радий. Дістав 5 крб., дістав 90 крб. В Усі дістав – 100, про що я тобі писав. Взагалі ця зима не тяжка буде для мене – я добре одягнений, маю білизну аж 4 пари, маю нову ковдру (казенну), шию собі підодіяльник, маю нові повстяки. Хата тепла. «Живемо коммуною». Володя за кухарку. Живемо ми з ним не вкупі, але поруч хатки і щодня вкупі. Маруся в Криму. Єдине – це біль і туга по тобі, бо не знаю дня й часу, коли тебе побачу. Навряд чи будуть побачення, хоч живу тільки надією на це. Непокоїть твій стан – чи матимеш роботу… Звичайно, ні в якій мірі це не в зв’язку з тим, що ти мені писала про якісь права на гроші і трохи не відчит мені даєш. Я лаявся, Варю, кріпко за це. Все – твоє, все наше. Можеш допомогти – допоможи, не можеш – значить, не можеш. У тебе Мура, у тебе – ти –