Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Сильно нуждаюсь в перочинному ножикові. Пришли обов’язково. І жирів – топленого масла й сала, якщо можеш. Володі пришли окуляри +1,25 – обов’язково купи і в посилку поклади, бо він слабить очима. Тільки довгі «голоблі» вибирай, бо морда в його довга. І мундштук для мене. Махорка поки що в нас є. Я вже тобі писав, що всі твої посилки дістав. Неудачно вийшло з уксусом – забрали для лазарета.

Федя дістав книжку, дякує і писав тобі про це.

Всі тебе вітають. Ол[ександр] К[остьович] Зал[іношвілі] – залишився на сверхсрочну ще не відомо на скільки – не менше, звичайно, року.

Пиши, голубко, мені. Як закінчу відчити, писатиму часто й багато. А то все нашвидку.

Яка ж ти тепер? Хоч би оком глянути! Мурочку цілуй і по головці погладь, що добре вчиться.

Цілую кріпко всю, обнімаю, люблю, і безмірно скучаю.

Твій Па[вло]

В. З. Гжицький

Ніч і день

Січень 1938 року

XV

Зима на півночі довга. Вона не рахується з календарем. Десь у середині жовтня сходить на землю і за одну ніч встеляє її грубим білим рядном. І раптом уся природа мовкне – кам'яніє. Дерева стоять непорушно, наче в страху перед білизною, поникли кущі під тягарем снігу, припали до землі нескошені трави. Затихли звірі і птахи. Для багатьох це першина. На снігу з'являються небачені в іншу пору року сліди. Там збігла з дерева поцікавитись обновою в природі молода білочка, залишаючи ледь помітні ямочки і слід пухнастого хвостика, що наче намагався замести їх; потягнувся між деревами ланцюжок вм'ятин від лапок лиса. Він крутиться, занепокоєний, що закрились мишачі нори і тепер важче виявити звірків. Але помітив бісерний слід їх маленьких ніжок і побіг туди. У лісі урочисто-біло, прекрасно. Тільки ріка ще чорніє між незаймано-білих берегів. Але недовго чорнітиме. Дихнула зима холодом – і ріка побіліла, вкрилась кригою. Тепер уже щодня зима витрушує з грубих пуховиків хмар біле пір'я, і воно летить-летить на землю день і ніч. Сонця не видно тижнями, не пускають на землю проміння непроникливі шари хмар. Початок зими. Це найважчий час для табірників, особливо для тих, що працюють у лісі чи на інших роботах надворі. А дні такі короткі, що в бараках місяцями не гасне удень світло. У ці перші місяці зими підкрадаються до людей хвороби – цинга та інші недуги. Після Нового року дні більшають, і хоч морози тиснуть, неначе стає легше жити на світі. У січні багато сонячних днів, удень небо прозоре, біло-синє, а вночі грають на ньому сполохи. Чарівне видовище!

Тієї зими, на початку 1938 року, сполохи були часті й неповторно прекрасні. Якось уночі, вертаючись із корівника після вечірньої перевірки, Гаєвський побачив явище, яке більш ніколи за всі довгі роки заслання не повторилось.

Полярне сяйво з'явилось раптом у зеніті, над головою, а не на півночі, як звичайно. І було воно червоне. Створювалось враження, що в куполі неба невідома сила розсипає на всі боки снопи фантастичного, космічного світла, яке, наближаючись до землі, набирає різних кольорів веселки. Микола побіг чимдуж до хатинки, викликав Павла Михайловича, і вони удвох до глибокої ночі стояли. Дивились і не могли відірватись од небувалого видовища – чарівного північного сяйва.

Недавній етап ще довго був темою розмов у хатинці, але, як усе на світі, так і ця подія, наче жарина на вітрі, стала вкриватись попелом забуття. Тим більше, що роботи в обох друзів було багато. Почалось будівництво третьої шахти, людей не вистачало, а нових етапів до весни важко було сподіватись.

Начальник рудника одержував щораз нові розпорядження з Воркути і насідав на свого начальника планової частини. Павло Михайлович працював допізна, а повернувшись додому, часто без вечері, падав на ліжко і спав, як убитий, до ранку.

Гаєвський мав свої турботи. Підрахувавши наявність сіна, прийшов до сумного висновку, що худобу і коней не буде чим прогодувати до весни. Сіно, що було найближче, повивозив, залишились тільки далекі ділянки під селом Орловкою. Щоб привезти звідти фіру сіна, треба було затратити два дні. Не раз їздив з візниками сам, щоб перевірити, чи справді так важко, чи доконче потрібно витрачати стільки часу. Поїздка по сіно в Орловку з ночівлею в селі, хоч і важка, але приємна хоч би тому, що на цілу добу покидаєш набридлий табір. Візники-сіновози дуже любили ці поїздки, бо кожен з них мав у селі «жінку». Крім того, там можна було купити або виміняти за овес чи якусь «носильну» річ, молока, сиру, риби – всього того, чого в таборі не дістанеш. Гаєвський теж привозив з поїздок продукти.

Одного вечора, вернувшись з Орловки, Микола затопив грубку, зварив картоплю, підсмажив рибу, яку привіз, але не було Павла Михайловича, щоб їсти. Довго чекав його. Але він з'явився пізно ввечері, коли вже все повистигало. Прийшов і, ледве переступивши поріг, захитався, мало не впав – так стомився за день.

– Недовго я так потягну, – сказав, привітавшись. – Замучили мене вкрай. Їй-бо, немає сили скинути з себе бушлата.

– Допомогти? – спитав Микола.

– Ні, дякую, якось скину сам, але, на жаль, разом з кожухом не скинеш і втому.

Поки Павло Михайлович роздягався, Микола вийняв з-під подушки пляшку горілки і підніс її перед собою. Павло тим часом топтався біля вішака, бо бушлат ніяк не потрапляв на гвіздок і все падав додолу; він знову підіймав його, незадоволено нарікаючи на втому, холод і старість. Повісивши нарешті на гвіздок бушлат і шапку-вушанку, обернувся, здивований мовчанкою Миколи, і несподівано побачив пляшку в його руках. На мить завмер. Не вірячи собі, почав протирати очі, і в міру усвідомлення, що перед ним таки пляшка горілки, вираз його обличчя почав змінюватись до невпізнання. Засяяли втомлені очі, рухи помолоділи. Ще якусь мить вагався, а тоді, зробивши півкроку, сплеснув у долоні.

– Вона? – спитав своїм милим жартівливим голосом.

– Вона, – відповів, усміхаючись, Микола.

– Справжня?

– На сто процентів.

І раптом Миколин друг, який ще хвилину тому не мав сил скинути свого бушлата, почав танцювати гопака. Звичайно, як виглядав той гопак, не важко здогадатись, але то була незабутня картина!

– Миколо! – гукнув він, втомившись танцем. – Виймай «заветную», що Варя прислала, я її беріг саме для такого торжества!

«Заветная» – це банка американських сосисок. Не дуже то була смачна їжа, але в таборі вважалась розкішшю.

Гаєвський вийняв з Павлового чемодана банку, поставив на стіл вечерю, що сам приготував, і почалося: частування, взаємні побажання, пиття за здоров'я коханих жінок, за краще майбутнє.

– За те, щоб