Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– Дай боже! Ти знаєш, Миколо, що я напишу, як повернусь на Україну? – почав, уже хмеліючи, Голубенко.

– Скажи, послухаю.

Павло Михайлович усміхнувся.

– Я напишу комедію. – Він подумав хвилину: – Під заголовком «Запорожець за Печорою». Ні, не бринить. Назвемо її: «Запорожець за морем Лаптєвих».

Скоро пляшка спорожніла. Гаєвський пив умовно, бо не вмів і не любив пити, а більшу частину випив Павло Михайлович і почав хитатись за столом.

Після вечері Микола роздягнув друга і уклав спати. Зберіг для нього чарочку на похмілля. В таборах отакі «свята» бували нечасто: зеки не мають права на людські радості.

Щоб якось прикрасити людям безпросвітне існування, кілька табірних інтелігентів вирішили організувати театральний гурток. Взявся за це молодий, енергійний плановик Гоша. В лікарні працювала медсестрою Віра Микитівна, яка першою із жінок погодилась на його пропозицію взяти участь у гуртку. Вона, в свою чергу, умовила санітарку. Гоша розшукав режисера. Це був молодий, талановитий студент театрального училища Сенька Новський, якого використовували на підсобних роботах у шахті. Георгій Миколайович запропонував узяти участь в роботі гуртка Гаєвському. Микола Степанович погодився. Знайшли кілька майбутніх акторів з середовища блатних, і гурток з благословення начальства приступив до роботи. Почали з «Горя з розуму». Не з якихось особливих міркувань, а тільки тому, що іншої п'єси на той час не було на руднику, а ця випадково знайшлась у начальника пошти – організації, непричетної до таборів.

Чацького взявся грати сам Георгій Миколайович, Фамусова – Гаєвський, Софію – Віра Микитівна. На роль Скалозуба запросили тепер уже вільного Петра Андрійовича Афанасьєва, і він люб'язно погодився.

Поки табірні «актори» вивчали ролі, вихователь об'їздив найближчі села, шукаючи грим, парики та інші театральні атрибути. Табірні кравці шили костюми для чоловіків з чорних матраців. Жінки виступали хто в чому міг. Нарешті в невеличкому бараку, перетвореному в клуб, відбулася «прем'єра». Важко розповісти, що то був за спектакль! Ще перша дія якось ішла. Люди грамотно читали прекрасні слова п'єси великого класика, і їх слухали. Та коли дійшло до балу у Фамусова, тут вийшов конфуз. Усі ті «графині», «княгині» не тільки не знали своїх ролей, а й не розуміли слів, які вимовляли. Один блатний актор слово «моншер», хоч як його вчили, на «прем'єрі» вимовляв «монсхер». Слово в такій інтерпретації було йому ближче, зрозуміліше. Але, як кажуть, перша чарка колом. Людей не злякала невдача. Пішли листи до рідних з проханням прислати ту чи іншу п'єсу; стали присилати грим, парики, і театральний гурток здобув славу серед табірників. Вони чекали нових вистав, полюбили окремих «артистів». За рік гурток поставив п'єси «Слава» Гусєва, «Ревізор» Гоголя, «Бесприданница» і «Без вины виноватые» – Островського. Треба бути великим ентузіастом театрального мистецтва і людинолюбцем, щоб після тяжкої, виснажливої праці вчити ролі, ходити на репетиції і, нарешті, грати на сцені. Але знайшлись такі люди, які знали, що служать товаришам по неволі, знайшлись такі, що любили мистецтво і розуміли, що воно необхідне кожній людині, як хліб насущний, що воно прикрашає життя. Нехай і недосконале було те, що творили табірники на сцені, але ті, що дивились і слухали, сидячи дві-три години в клубі, забувались на якийсь час, мали хоч слабку ілюзію волі, дарма що бачили ту волю на сцені у зображенні в'язнів.

Телеграма Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

8 лютого 1938 р.

8 лютого 1938 р.

Сасово, Рязанской, Набережная, 27. Маслюченко Варваре Алексеевне.

Здоров. Целую. Пиши.

Лист начальника обліково-розподільчого відділу Ухтпечлагу до Маслюченко В. О.

8 лютого 1938 р.

Сообщаем: Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов[ый] адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута.

Начальник УРО                                                   [підпис]

Исполнитель                                                     [підпис]

61.38323

8.ІІ. – 38 г.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

24 лютого, 21 березня 1938 р.

24.ІІ.38. Рудник.

Дорога моя! Позавчора післав тобі телеграму. Це друга в лютому, після одержання від тебе нової адреси. Написав тобі на Сасово листа. Мене сильно вразила бумага, одержана з Уси (офіціально), де говориться, щоб мені об’явили під розписку, що мене «разыскивают родственники» і щоб я «наладил с ними переписку».

Це значить, що ти мене розшукуєш. Я не знаю, коли саме й звідки (чи з Арх[ангельська] чи з Сасового) ти писала в Усу, де я. Я вже тебе повідомляв, що з Уси я виїхав 21.ХІІ., приїхав на рудник 30.XII. Все в мене благополучно. Про це тобі телеграфував з Соколового. Писав. Але все на Арх[ангельськ]. Твоя телеграма про виїзд з Арх[ангельська] мене в Усі вже не застала. Прийшла вона з Уси на рудник поштою (казьонною), аж на початку січня. А за нею наприкінці січня дістав я телеграму з Сасового про нову адресу. Отже я ніяк не второпаю, чому ти від мене нічого не маєш? Невже Арх[ангельськ] – не дістав нічого від мене. Він же, очевидно, має тобі переслати всі мої листи, чи як? Я тепер просто в розпуці – що таке. Ні ти від мене не маєш нічого, ні я від тебе. Ось уже я два місяці дома, – ні однісінького листа! Кріпко це все мене непокоїть, до болю. Нічогісінько ж я не знаю про твоє нове життя… Як ти там, як улаштувалась, що поробляєш, чи не бідуєте, мої дорогі, там? Чи на праці? Все це ж таке для мене болюче – і ні слова…

А сьогодні я цілісінький день ходжу отетерілий після вчорашнього сну. Я ж ніколи не звертаю уваги на сни, не вірю їм. Коли іноді ти мені снишся – то крім радості нічого. А от після цього чудернацького сну – моторошно. Я прокинувся після нього – й, щоб не забути, зразу записав. Було, значить, це в ніч на 24 лютого. Снилось мені от що. Приїхав ніби я додому. Якесь місто Харків, не Харків – не подібне зовнішньо до Харкова, але «по внутрішньому змісту» – Харків. Не потрапив я зразу додому, а на якусь вечірку, де зустрівся з нашими письменниками, з їхніми дружинами. Пригадую – балакав з Арк[адієм] Л[юбченком], а вертав додому з Марією Мих[айлівною] Дніпр[овською]. Йшли до «Слова», але якимись чудернацькими вуличками, незнайомою місцевістю – хоч у тямці все ж таки – це Харків. Наближаючись уже до «Слова» (у ві сні зовсім неподібного до справжнього «Слова»), побачив, що ти несеш лантухом за плечима Муретку і що Муретка ревно плаче. Перед тим, як побачити тебе, Мар[ія] Мих[айлівна] різними натяками хоче дати мені знати, щоб я не здивувався, що ти вже не моя, що ти вже замужем за кимось іншим. Підходимо до воріт, Муретонка мене побачила, перестала плакати. Я її запитав, чого вона плаче – відповіла, що забила дуже пальця. Побачив тебе. Ти якась дивовижна. Гострий, закирпачений ніс, худа, швидка, метушлива – тільки