Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

очі твої. Чудернацьке на тобі вбрання – коротка, вузька спідниця – вона, коли ти несла Муру, задерлась за коліна. На голові капелюх – чорний, з червоними квітками, старомодний. Якась зачіска, типів Островського, – при чому різко впала в очі косичка з штучного (чужого) волосся, заплетена над лівим ухом, і підгорнута під капелюшку. Тут же, у дворі, за ворітьми стоять два чоловіки, один з них (лиця йому не помітив), середній на зріст, в спідній сорочці, з засученими рукавами. Ти зніяковіла. Я запитав:

– Це твій чоловік?

– Так.

Сусідки, що тут були біля воріт (незнайомі, прості якісь жінки) почали підсміюватись, бачучи цю нашу розмову-сцену. Ти накинулась на них, зацитькала – вони примовкли. Тоді ти звернулась до «свого нового чоловіка» з пропозицією, знайти десь місце жити собі на той час, що я приїхав.

– Навіщо, – кажу я, – краще я знайду собі місце.

Тут же стояла М[арія] Мих[айлівна] і запропонувала пережити в неї.

Ти не погодилась, сказала, що я мушу жити в тебе. «Чоловік» твій пішов з своїм товаришем шукати кватирі для себе.

Я ніби приїхав додому не зовсім, а у відпустку.

– Давно, – питаю я тебе, – вийшла заміж?

– З місяць уже.

– Чому не написала?

Ти якось так нічого не відповіла.

– Хто він такий? – питаю.

– Лісничий.

– Як прізвище?

– Сукчуба.

Мура каже:

– Переїдемо в ліс, в лісі будемо жити.

– Хороший чоловік? – питаю.

Мура відповідає:

– Дуже хороший, не обіжає нас, допомагає…

У тебе на очах сльози:

– Якби не хотілось, – ти кажеш до мене, – з тобою розлучатись…

А Мура:

– Навіщо розлучатись!? Я підросту, він на мені жениться й будемо всі вкупі.

Тут я прокинувся. І таке в мене почуття гостро-двоїсте: і злий я, що це сон, що тебе нема біля мене, і радий я, що це сон, що ти не Сукчубина дружина. І довго-довго я не міг заснути. Такий рельєфний, опуклий сон, такий живий, до дрібниць, до подробиць… Ще з того сну «дізнався», що живете ви, мовляв, не в нашій квартирі в «Слові», а в якийсь одній кімнаті. До кімнати я не доспав, прокинувся раніше. На вечірці, перед зустріччю з тобою, дізнався, що ніби з письменників померли Павло Іванів, якийсь Сірий і ще хтось третій – прізвища не пригадаю…

Отакі бувають сни… І цілісінький день ходжу сьогодні якийсь ненормальний, почуття не можу ніяк схарактеризувати: що воно таке – якась закоханість у тобі і в той же час недосяжність тебе, і злість, що таке скоїлось, і виправдання неминучості цього ніби факту. А головне те, що сон цей сидить у мені, просяк мене всього, ніби це все скоїлось. І не можу я себе унормальнити, не можу собі втовкмачити, що це ж іще сон, що може ж воно й не так. І нема тебе, щоб поговорити, щоб заспокоїтись.

І тебе нема, і листів нема. І бідний я…

Пиши скоріше, пиши, голубочко. І може ти пригадаєш, що саме було з тобою й з Мурою 24 лютого 1938 року, що отаке мені наснилося…

Найгірше в моєму стані те, що немає листів. Мені здається, що листи є, але для мене їх немає. Я прошу тебе присилати хоч разів двічі на місяць переказами по 3 крб. на махорку. В службовім моїм стані поки що не змінилось нічого. Працюю там же. Здоровля по-старому – дуже не непокоїть. А взагалі – круті часи, дуже круті, що почувається і на нашому загальному становищі. Думати про побачення – це просто мрії.

Тьотя Ліза в Усі… І не знаю, чи побачимось тепер – ми тепер од них одділені.

Газети читаємо, радіо слухаємо.

Я прохав тебе прислати мені перочинного ножичка, і Володі окуляри (+1,50). Прохав голок до патефону, голок до швейної машини. Та, взагалі, не маючи від тебе листів, не знаючи напевно твоєї адреси (Набережна 27 чи 21?) – і, взагалі, не знаючи, чи ти в Сасовому, чи ти десь в іншому місці – якось так не віриться, що доходять до тебе листи мої.

Що чути про Вячка? Я кріпко тебе цілую, мою дорогу, цілую Муретку і вірю, що ти не забудеш, і що я хоч перед смертю та побачу Вас.

Бувайте хоч трішечки щасливі. Щоб хоч манісінький спокій не покидав Вас, дорогих і любих моїх.

Кріпко, кріпко обнімаю.

Па[вло].

Вол[одя], П[етро] А[ндрійович] і всі інші вітають.

Варюшко! Листів мені, очевидно, не дають. Телеграми звідси заборонено. Пиши Феді! Хоч дві слові – що з тобою, де ти. Цю приписку пишу 21.ІІІ.

Цілую кріпко й мучусь, що нема нічого.

В. З. Гжицький

Ніч і день

Кінець зими – весна 1938 року

Наближалась весна. Сонце піднімалося щораз вище, і хоч морози були не слабші, ніж на початку зими, а деколи навіть лютіші, проте вони нікого не могли обманути: опівдні на осоннях капало з дахів, і краї їх оздоблювали кришталеві бурульки. В безконечних синіх небесних океанах дедалі частіше з'являлися чорні круки – перші далекі провісники весни на крайній Півночі. Вони грались, перекидалися в повітрі, каркали, але не так, як звично, а по-весняному ніжно, як тільки можуть ці похмурі птахи. Тішились мешканці хатинки на базі, що минає люта зима, сподівались, що новий, 1938 рік буде не такий жорстокий, як його попередник.

Однак на сільськогосподарському фронті не все йшло гаразд, і з цього приводу непокоївся начальник рудника. Сіна залишилося на складі хіба що до кінця березня, – а що робити далі? З такими труднощами ще не зустрічався в житті. Адже щодня треба було нагодувати сто голів, але чим? Гаєвський знав: якщо тварини почнуть падати з голоду, нового строку не минути. І це в кращому разі, в гіршому – смерть. Прикладів недалеко було шукати. В одному радгоспі, табірному, звичайно, бо на Печорі інших не було, пастух пригнав на обід корів і відразу, на подвір'ї, двадцять п'ять голів здохло. Того ж вечора прийшли арештувати ветлікаря, який тільки-но закінчив строк. Його звинуватили в навмисному отруєнні корів. Павло Каленикович не витримав образи й отруївся. А корови, як виявилось, поздихали від цикути[20], яку спасли на болотах. Про інші подібні випадки Гаєвський чув від старих табірників. Треба було за всяку ціну рятувати худобу, а отже, і себе. З дозволу начальника рудника він поїхав до сусідніх колгоспів, щоб закупити сіна, але колгоспники самі не мали чим догодувати до весни свою худобу. Щоб урятувати поголів'я, сільська Рада сусіднього з табором села Солдати ухвалила дати план кожному двору – заготовляти щодня певну кількість лозової кори, залежно від кількості мешканців, і доставити її на скотний двір. Спеціальна бригада рубала лозові зарості на березі ріки, розвозила по дворах галуззя, а мешканці стругали його і відрами носили в колгосп. Так