Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Тиша зупиняла течію часу. Барбора не могла втямити, що й як треба робити, і хто має давати вказівки. Раніше, вдома, все було зрозуміло — чи з оркестром на кладовищі, чи без оркестру — до церкви на відспівування, а потім на кладовище. Тут, у тиші, без оркестру та церкви, збагнути послідовність і правильність виявилося для неї справою непосильною. І жінка зазирнула благально у вічі Крістоферу, котрий стояв поряд.

І раптом дзенькнула залізна хвіртка кладовища, і до них заспішив, дивно припадаючи на праву ногу, з їжачком сивого волосся на голові старий у сірому пальті.

Барбора здивовано озирнулася. Прибулець поспішав до неї.

Зупинився поруч, віддихався.

— Спізнився, — сказав він литовською, чим одразу ж змусив Барбору здригнутися, ніби до її шкіри торкнулися чимось занадто гарячим або занадто холодним. — Знову спізнився...

Його тихий, трохи хрипкий, застуджений чи втомлений голос, звучав так по-домашньому. Мабуть, тому, що вона давно ні від кого, крім Андрюса, не чула литовську мову.

— А ви хто? — поцікавилася вона литовською.

— Кукутіс.

На очі Барбори знову навернулися сльози. І потекли по щоках.

— Я завжди спізнююся, — провинно виправдовувався старий і дивився вниз, під ноги, ніби йому було соромно. — Відтоді, як став одноногим. Майже все життя. А кілька днів тому ще й дерев’яна нога тріснула.

Барбора також опустила погляд на його ноги і побачила не протез, а звичайну колодку, що звужується до землі, визирає з-під штанини.

— Якби війна, його б урятували, — сказав несподівано Кукутіс. — Зі мною так само було. На війні. Десь у цих місцях. — Він озирнувся.

— Візьміть, — Барбора простягнула йому чорний мішечок.

— Що це? — спитав він.

— Візьміть, на згадку! — попросила жінка.

Одноногий старий узяв маленький мішечок і засунув його, навіть не зазирнувши всередину, в кишеню плаща.

Крістофер здивовано поглянув на невисокого старого з їжачком сивого волосся на маківці. Перевів погляд на Барбору.

— Ну що, вже час? — уточнив він.

Барбора кивнула.

Крістофер дав знак чоловікам у синіх комбінезонах.

Труну з Андрюсом повільно й обережно опустили в могилу. І лопати, що стояли встромленими в гірку чорно-коричневої землі, повернулися в руки робітників мерії. Земля, кинута вниз, розсипалася в польоті і падала на віко труни дрібно, як град. Але її звук поступово ставав усе глухішим і глухішим. Тепер м’яка земля падала на землю.

— Я зараз додому, в Литву, — знову озвався Кукутіс. — Поїхали разом. Тобі тут більше робити нічого.

Барбора заперечно похитала головою, не відриваючи погляду від могили, наповнюваної землею.

— Ну так, — Кукутіс розуміюче кивнув. — Я так і думав. Я знав. Але у тебе все буде добре, — несподівано промовив він останню фразу зовсім іншим, менш скорботним голосом. І замовк.

Плечі Барбори затремтіли. Сльози, які вона весь цей час утримувала в очах, полилися по щоках.

Кукутіс зняв своє пальто і накинув його на плечі Барбори. Пальто, як обійми рідної людини, заспокоїло її трохи. Вона перестала тремтіти.

Водій відніс чорні підставки під труну назад у машину і поїхав. Скінчивши засипати могилу, пішли і працівники мерії, забравши із собою лопати. Один із них перед відходом передав Крістоферу ключ від хвіртки кладовища.

— Це був твій знайомий? — поцікавився Крістофер.

Барбора немов прийшла до тями. Поглянула на Крістофера, потім озирнулася навколо, але Кукутіса вже не побачила. Той пішов непомітно.

Барбора розвела руками, стенула плечима, при цьому відчувши ще раз важкість чужого пальта. Опустила руки і перевірила кишені пальта. У лівому намацала слоїчок із трюфелем, захований у чорний полотняний футляр-мішечок.

— Не знаю, — вона зітхнула. — Може, й знайомий.

Наступного дня Барбора за дві години потягом доїхала до Дюнкерка. Небо над містечком було забарвлене в колір води. Але до справжньої води Ла-Маншу Барборі потрібно були йти не менше ніж півгодини. А потім вона брела берегом уздовж моря праворуч, міркуючи, що таким чином наближається до Англії, до берегів Кента.

О другій годині мобільний задзеленчав. Вона зупинилася і сіла на зелену, підняту теплом траву, звісивши ноги з невисокого пагорба, під яким тьмяно жовтів безлюдний піщаний пляж.

— Ти де? — спитала Барбора.

— Сент-Марґарет-Бей, а ти?

— Дюнкерк.

— О, а чому так далеко?

— Хіба далеко? — здивувалася Барбора.

— Я думала, ти будеш ближче до Кале, навпроти. А так я тебе не побачу.

— Але ж ти все одно на березі і бачиш море? — спитала Барбора.

— Авжеж, — відповіла Інґрида.

— Я наступного разу приїду в Кале і, може, куплю на той час підзорну трубу, — Барбора сумно всміхнулася. — Я тепер сама, можу їздити куди захочу...

— А він тебе що, не відпускав? — здивувалася Інґрида.

— Та ні, це я дурниці кажу, — Барбора зітхнула. — Мені можна. Я ж дитину чекаю. Мій старий, котрому я допомагаю, вирішив мене вдочерити. Щоб Андрюс був похований тут легально...

— Нічого собі! — вирвалося в Інґриди. — А він заможний?

— Він? Йому майже дев’яносто. У нього будинок, а про інше не знаю.

— Будинок — це також непогано! Будинок у Франції! Ти тепер там назавжди?

— Точно на п’ятдесят років, а може, і надовше...

У Барбори раптом зникло бажання бути щирою. Вона замовкла. Подумала, що будь-яке її слово можна витлумачити двояко.

— Ти де? Ти мене чуєш? — занепокоїлася Інґрида.

— Так, чую. Як у тебе?

— Стабільно. Влаштувалася. Живу з господарем фабрики, на якій працюю. Робота не втомлює.

— А Клаудіюс?

— Тобі краще не знати! Поїхав на чужій машині. Його шукають. Фото по телевізору показували. Сказали, що він причетний до пограбування банку в Румунії і міняв у Марґейті крадені гроші на фунти. Темна історія! Навіть не знаю, що й думати!

— Оце та-а-к, — протягнула Барбора і задумалася. Подумала: а що у них з Інґридою спільного, крім їхніх веселощів на рок-фестивалі й їхнього спільного святкування «Шенгенської ночі» на хуторі Ренати?

— Нічого, — вона видихнула в слухавку.

— Що «нічого»? — не допетрала Інґрида.

— Нічого страшного, — сказала Барбора. — Мені недобре. Давай зідзвонимося завтра.

— Давай, — погодилася Інґрида. — Я розумію.

— А наступного разу я обов’язково приїду