Читати книгу - "Щит і меч"

Так, Зубов порадив Брігітті вивчати російську мову нібито для того, щоб їй легше було порозумітися з військовополоненими, що працювали в неї наймитами. Якось Брігітта навіть докоряла Вайсові за його надто бундючні й несправедливі судження про росіян, нагадавши, що Радянська Росія була єдиною країною, що виступила проти жорстокої Версальської угоди: вона уклала з Німеччиною в 1922 році Рапалльську угоду, яка й поклала кінець ізоляції Німеччини від усього світу.

Почувши це, Вайс здивовано втупився в Брігітту, потім перевів докірливий погляд на Зубова і пробелькотів, що він лиш солдат і його справа — бачити в Росії ворога і більше нічого.

А Зубов, ніби не помітивши мовчазного Вайсового докору, похвалив свою дружину:

— Просто Брігітта не боїться, як дехто, що, коли зрадлива доля закине радянських солдат на нашу територію, вони поводитимуться тут, як наші на їхній території.

— І даремно не боїться, — сердито сказав Вайс, гнівно глянувши на Зубова. — Я впевнений, вони почнуть з того, що тебе, наприклад, обов'язково відшмагають за легковажність.

— Ніколи, — запротестувала Брігітта. — Росіяни не застосовують тілесної кари. Адже справді не застосовують? — звернулася вона за підтримкою до Зубова.

— Але введуть її спеціально для вашого чоловіка, — сердито пообіцяв Вайс.

Зубов лише переможно всміхнувся у відповідь на ці слова.

Прощаючись, Вайс гнівно запитав Зубова:

— Ти що, здурів? Сподіваєшся на любов до могили?

Зубов стенув могутніми плечима:

— А що, хіба вона не варта того? — І одразу енергійно оголосив — Я людина дисциплінована. Але удавати, ніби я не людина зовсім, не буду. Не вмію.

— Накажу — будеш! — пообіцяв Йоганн. І дуже стримано розпрощався з Зубовим.

Йоганн був незадоволений Зубовим: той поводився з безглуздою необережністю; але сам подумав, що тепер цей славний хлопець, який ні секунди не вагався, коли треба було ризикувати життям заради порятунку товариша, вразливий, але чистий і довірливий, став йому ще дорожчий.

Він згадав, як Зубов, спокійно йдучи на нічні операції, з гіркотою казав йому:

— Ми тут, перше ніж підірвати ремонтно-артилерійські майстерні, дослідили обстановку. Я спостерігав, як німці-робітники на вертикально-свердлувальному станку виточували канали гарматних стволів. Ну, знаєш, золоті руки! Віртуози! Унікальні майстри! І, розумієш, довелося увесь план диверсії заново переробити: зірвали так, щоб ніхто з людей не постраждав, — між змінами. Акуратненько, хвилина в хвилину. І вийшло. А інакше рука не піднімалася. — Додав упевнено: — Я вважаю, політично правильно розрахували. Хоча з точки зору підривної справи опинилися у скрутному становищі: ледве втекли. А Пташекові кусок щоки під час вибуху одірвало. Але нічого, зате свій престиж зберегли — робітників не покалічили. А станки — в утиль. Це правда — рвонули сильно.

Якось Генріх між іншим сказав Йоганнові, що зустрічається з Ангелікою Бюхер.

— Тобі що, вона подобається?

— Ніскілечки! Це психопатка, що мріє стати героїнею рейху.

— Нащо вона тобі?

— Так, щоб зіпсувати настрій фон Зальцу. — Зауважив глузливо: — Нещодавно я сказав йому, що кістляві ключиці фрейлейн Бюхер ображають мої естетичні почуття. А він промовчав у відповідь, ніби не зрозумів, про що йдеться.

— А коли б він, недовго думаючи, просто пристрелив тебе за цю зухвалість?

— От і чудово було б, — мляво процідив Генріх. — Звільнив би від цього смердючого життя.

Вайс подумав, що він п'яний, але Генріхові очі були, як ніколи, тверезі, холодні й порожні, безжиттєво тьмяні. Під час припадків туги він звичайно або напивався до нестями, або розпочинав розмову на такі непевні теми, що Йоганн починав побоюватися, що Генріх його перевіряє.

Ось і зараз, пильно дивлячись Йоганнові в очі, Генріх запитав:

— Ти, звичайно, знайомий з усіма способами масового умертвління людей? То, може, поділишся досвідом? Як колега. Ну, досить скромничати, Йоганне, не приховуй від дорогого друга свої дорогоцінні знання.

— Та ну його к бісу! — розсердився Йоганн. — Теж іще тему знайшов!

— А що? Вельми благородна тема для розмови двох молодих представників великої нації майбутніх володарів всесвіту. Адже нам треба ще добре потрудитись, щоб досягти довершеності в цій галузі. — Генріх пильно дивився у Вайсове обличчя. — Не так давно ми починали вельми примітивно. Пам'ятаю, якось приїхав я в табір. Уяви собі дощ, сльоту. Гора трупів. Їх збираються спалити на гігантському вогнищі, розкладеному в ямі. Дрова сирі, горять погано. Тоді один з приречених лізе в яму, зачерпує відром жир, що натік з інших трупів, і передає відро напарникові. Той виливає жир на дрова, багаття розгоряється, і все йде прекрасно. І яка економія: не треба витрачати пального! Покійники на самообслуговуванні: використовують власний топлений жир.

— Гидко слухати, — сказав Вайс.

— А робити?

— Ховати трупи в'язнів — обов'язок самих в'язнів.

— А перетворювати їх у трупи — наш обов'язок? — Генріх, як і раніше, не відривав погляду від Вайсового обличчя.

— Війна.

— В день п'ятдесятичотирьохліття фюрера розстрілювали по п'ятдесят чотири в'язні в кожному таборі — це теж війна?

— Подарунок фюрерові.

— Ти знаєш, як це робиться?

— В загальних рисах, — обережно відповів Вайс.

— Вони лягають рядами голі в рів, набитий вже розстріляними, але, перше ніж лягти, самі посипають убитих негашеним вапном. І так шар за шаром. І ніхто не вимолює пощади, не божеволіє від жаху. А їхніх убивць вони просто не помічають, не бачать. Не хочуть бачити. Ти знаєш, як це страшно?

— Кому?

— Тим, хто вбиває. Нам страшно. Нам!

— Ти що, сам брав участь у вбивствах?

— Ні.

— Так навіщо стільки переживань, Генріху? Чи ти вважаєш розстріли