Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Вона бувала тут, інколи приходила тричі на день, у сповідальню, шепотіла, відтак починала рвати і метати. Бідолашний отець мав такий вигляд, наче його протаранили кулею, тільки-но вона збиралася звідти. Втім, вона не надто квапилась іти, воліла дочекатися, допоки той не повалиться з безсилля, на зуб нічого не хотів покласти, лишень бажав щось у барі пригубити. Вона ж залишалася лютувати. Перегодом мені заманулось обдивитися сповідальню: однак там ані лялечки не було. Проте в повітрі повис запах, схожий на той, який виникає після удару блискавки. Вона невідступно викрикувала одне і те ж.

— Що саме?

— Я вбиваю їх, убиваю їх! — горланила вона. — Я й далі вбиватиму, поки не винищу їх до останнього. Допоможи мені позбутись їх, благослови їхні душі! Тоді покінчу з іншими. Вб’ю усіх до одного! Нехай вони відстануть від мене, щезнуть із мого життя! Тоді, отче, — з надривом кричала вона, — я вивільнюсь і зазнаю очищення! Допоможи поховати їх так, аби вони уже не повернулися! Зарадь мені!

— Геть із моїх очей! Забирайся! — крикма кричав отець Реттіґан. — Боженько, про що лишень ти мене благаєш?

— Допоможи мені здихатися від них, відмоли їх, аби вони забули шлях назад, нехай покояться з миром! Скажи «так»!

— Марш! — зірвався отець, а потім почав лихословити.

— Що?

— Вона сказала: «Тоді проклинаю тебе, проклинаю, проклинаю, котися до пекла!» — її голос лунав настільки гучно, що люди порозбігалися звідтіля хто-куди. Я чула, як вона заходилася ревом. Отець був у цілковитому сум’ятті. Трохи згодом я вловила чиїсь кроки, що протинали темінь. Я вичікувала, що отець Реттіґан от-от порушить тишу. Затим таки наважилася самотужки відчинити двері. Він був там. Утім, уже не зронив ані звуку, адже… він відійшов у інший світ.

На тому моменті сльози самовільно покотилися щоками секретарки.

— Бідолаший чоловік, — вела далі вона, — ті страшнючі слова знерухомили його серце і заледве не спинили моє. Ми будь-якою ціною маємо віднайти ту мерзенну жінку. Змусити її забрати слова назад, аби він знову міг повернутися до життя. Господи, що я лишень верзу? Він же лягма лежить ондечки, так, наче та зцідила з нього усю кров… Ви з нею знайомі? Дайте їй знати, якої вона каші наварила. Що ж, я розповіла, що належало. Аж від душі відлягло… Ви теж попіклуйтеся про те, де б краще здобути очищення. Даруйте, звісно, але відтепер то аж ніяк не мій клопіт, а ваш.

Я глипнув на свій костюм, ніби очікував, що вона заляпала його відразливим ревом, який мало не переходив у рвоту.

Крамлі подався до сповідальні, прочинив обидвоє дверей і вдивлявся у темінь. Я пішов слідом за ним, спинився поруч та зробив глибокий вдих.

— Відчуваєте цей запах? — запитала Бетті Келлі. — Він повис там, усотався повсюди. А я ж умовляла кардинала розтрощити будку та спопелити її.

Я востаннє принюхався. У ніс ударили запахи паленого вугілля і вогнів святого Ельма.[173]

Крамлі зачинив двері.

— Почуте навряд чи вам зарадить, — сказала Бетті Келлі. — Вона й досі там. Як і він, нещасна душа, до неможливості виснажений та мертвий. Дві могилки, одна біля одної. Боже, споможи нам.

Я з вас усі соки витиснула. Ви маєте такий самий вигляд, як і знедолений отець.

— Навіть не кажіть мені більше такого, — мовив я ослаблено.

— Не буду, — пообіцяла вона.

Опершись на Крамлі й мало не валячись із ніг, я побрів до дверей.

Розділ двадцять сьомий

Я не міг заснути, не здужав подовгу залишатися жвавим, не до снаги було писати, не вдавалося думати.

Зрештою, спантеличившись і сягнувши навіженства, трохи запізно я вкотре зателефонував у собор Святої Вібіани.

Коли Бетті Келлі відповіла, її голос звучав так, ніби вона була в епіцентрі тортур.

— Не можу говорити!

— Я махом упораюся! — попросив навпісля. — Ви пригадуєте усе, що вона випалила у сповідальні? Не було більше нічого вагомого, визначального, іншого?

— Милий Боже, — мовила вона, — стільки усього лилося: слова, слова, слова. Але зачекайте. Вона торочила єдине: ти повинен простити усіх нас! Усіх нас, поголовно! У будці не було нікого, крім неї. Усіх нас, — сказала вона.

Ви все ще там?

— На місці, — по хвилі відповів я.

— Ви ще на щось розраховуєте?

— Тепер ні.

Я поклав слухавку.

— Усіх нас… — прошамотів я. — Простити усіх нас!

Я зв’язався з Крамлі.

— Не кажи нічого, — Крамлі вирішив поділитися припущеннями. — Не спиться посеред ночі? Надумав зустрітися зі мною в будинку Реттіґан через годину. Затіяв обнишпорити місце?

— Просто дружній обшук!

— Обшук! Що це, теорія чи здогадки?

— Чистий розум.

— Продай його чи обміняй на лантух «нічного золота», — Крамлі десь запропастився.

— Невже він поклав слухавку? — запитав я дзеркало.

— Так, він поклав слухавку, — почулось у відповідь.

Розділ двадцять восьмий

Пролунав телефонний дзвінок. Я підняв слухавку так, неначе вона була розпеченою до жару.

— Це марсіанин? — почув з того боку.

— Генрі! — скрикнув я.

— Так, то я, — підтвердив голос. — Знаю, що це безумство, проте нидію без тебе, синочку. Може, це скидається на нісенітницю, як казав один кольоровий пілотові літальної тарілки, також поріддю якогось етносу.

— Змалечку не чув нічого кращого, — розчулено мовив я.

— Хай тобі грець! — завівся Генрі. — Якщо ти зайшовся ревом, тоді я пішов.

— Не варто, — шморгнув я. — О Боже, Генрі, яка благодать чути твій голос!

— Це означає, що ти видоїв корову і маєш відерце, не озвучуватиму чого. Хочеш, аби я був люб’язним чи грубим?

— І таким, і таким, Генрі. У мене не все гладко. Меґґі повернулася на схід. Звичайно, Крамлі під боком, але…

— Це означає, що тобі потрібен незрячий чоловік, який би вивів тебе із сараю, впритул обкладеного іншими стайнями, правда ж? От халепа, дай-но витягну хустинку, — він висякався. — На коли тобі необхідний цей всевидячий ніс?

— На вчора!

— А я вже на місці! У Голлівуді, навідую злощасну чорну шушваль.

— Знаєш Китайський театр Граумана?

— Хай тобі трясця, так!

— Як швидко ти міг би туди дістатися, щоб нам зустрітися?

— Так скоро, як тобі заманеться, синку. Стоятиму в туфлях для чечітки, як у Білла Робінсона.[174] Ми побредемо на інший цвинтар?

— Майже.

Я набрав Крамлі, щоб розповісти, куди намилився, тож, імовірно, до Реттіґан прибуду пізніше, але приведу із собою Генрі.

— Сліпець веде незрячого, — озвався він.

Розділ двадцять дев'ятий

Він стояв саме на тому місці, на якому обіцяв бути, — у відбитках першокласних танцювальних туфель Білла